Читать «Рибалки» онлайн - страница 107

Ми дивилися, як батько хлюпав на купу керосином із червоної каністри, виливши усе, що ми мали вдома, до останньої краплини. А тоді, кілька разів поглянувши на матір, він чиркнув сірником. Купа зайнялася й пахнула в повітря клубами диму. Поки вогонь поглинав речі Ікенни й Боджі — усе те, чого вони торкалися на цьому світі, — моє тіло пронизало тисячею цвяхів — відчуттям їхнього кінця. Я добре пам’ятаю, як боролося з вогнем улюблене вбрання Боджі, його каптан. Щойно його торкнулося полум’я, він розгорнувся, ніби був живою істотою, що бореться за життя, а тоді почав потроху згортатися й жухнути, перетворюючись на чорний попіл. Зненацька я почув материні схлипування й озирнувся. Вона вийшла зі своєї кімнати і сиділа на землі за кілька метрів від тієї купи, а коло неї присіла і Нкем. Батько довго стояв поруч із порожньою каністрою з-під керосину, витираючи сльозаві очі й замурзане обличчя. Ми з Обембе стояли коло нього. Помітивши матір, він впустив каністру на землю й пішов до неї.

— Nwuyem, — сказав він. — Я казав, що це горе минеться, — ну от. Ми не можемо горювати вічно. Ми не можемо розвернути хід подій назад. Не можемо зустріти попереду те, що лишилося позаду, і не можемо закинути назад те, що попереду. Вже досить, Адаку, благаю тебе. Я з тобою, і ми пройдемо через це разом.

Зграя пташок, що її ледь було видно у прийдешній темряві, почала кружляти навколо стовпа диму, що злітав у небо, яке набуло над нами кольору яскравого полум’я, а дерева, що поперетворювалися на прості силуети, видавалися моторошними свідками спалення на попіл дипломата Ікенни, рюкзака Боджі, їхнього одягу, їхнього взуття, поганенької гітари Ікенни, їхніх зошитів з М.К.О., їхніх фотографій і блокнотів з нарисами Йойодона, пуголовків і річки Омі-Али, їхнього рибальського одягу, однієї з бляшанок, в яких ми збиралися тримати рибу, але так і не використали її жодного разу, їхніх іграшкових пістолетів, їхнього будильника, їхніх альбомів для малювання, їхніх коробок з-під сірників, їхнього спіднього, їхніх сорочок, їхніх штанів — усіх речей, які вони колись мали чи яких торкалися, — і той попіл піднімався хмарою диму і зникав десь у небі.