Читать «Рибалки» онлайн - страница 108

12

Пошуковий пес

бембе був пошуковим псом.

Тим, хто щось відшукує, тим, хто знає, хто, знайшовши щось, вивчає його. Він постійно плодив ідеї, а коли приходив час — випускав їх назовні крилатими істотами, здатними летіти.

Саме він першим дізнався, що за полицею у вітальні в нас лежить заряджений пістолет — через два роки після того, як ми в’їхали у наш будинок в Акуре. Він знайшов зброю, ганяючись по кімнаті за якоюсь мушкою. Мушка дзижчала над ним і двічі уникнула енергійних замахів підручником з алгебри, який Обембе швидко мобілізував для битви з ворогом. Мушка злетіла вгору після другого промаху й полинула до полиць, на яких стояли телевізор, відеопрогравач і радіо. Погнавшись за нею й туди, він скрикнув від несподіванки і впустив підручника. Свого часу ми просто перебралися до будинку, і ніхто не зазирнув за полиці й не побачив пістолета, що трохи визирав з-під низу. Батько тоді взяв його й відніс у поліцію, так само скам’янілий від страху, як і всі ми, але вдячний долі за те, що його не знайшов хтось із молодших дітей, Девід або Нкем.

Обембе мав очі пошукового пса.

Очі, які помічали дрібні речі, незначні деталі, які інші люди пропускали. Я зрештою став вважати, що він мав підозру про Боджу в криниці задовго до того, як місіс Аґбаті знайшла його там, тому що того ранку, як вона побачила Боджу, Обембе виявив, що вода якась жирна і має неприємний присмак. Він приніс собі трохи, щоб умитися, й помітив якусь плівку на її поверхні у відрі. Він покликав мене подивитися на неї, і я зачерпнув її рукою, а тоді плюнув і витрусив руку. Я теж вловив запах — гнилизни чи мертвечини, — але тоді не міг сказати, що воно було.

Саме він розкрив таємницю того, що сталося з тілом Боджі, — адже ми не ходили його ховати. Не було жодних об’яв, жодних втішальних візитів, жодного оголошення про похорон. Я замислився над цим і спитав у брата, коли ж той похорон таки станеться, але він не знав і не питав наших батьків, дві камери серця нашої оселі. Хоч він тоді й не подав знаку і не розвивав думку, але якби не він, я б ніколи не дізнався, що стало з тілом Боджі після смерті. У першу неділю листопада, через тиждень після материного повернення з психіатричного шпиталю, він знайшов дещо, чого я не помічав раніше, хоч воно увесь час простояло на верхній полиці у вітальні, поруч із обрамленим портретом наших батьків у день їхнього весілля в 1979 році. Обембе показав мені прозору банку, що стояла на тій полиці. У ній була поліетиленова торбинка з чимось попелясто-сірим, схожим на глинистий пісок, накопаний з-під давно повалених стовбурів дерев, висушений на сонці й розтертий до розмірів шматочків солі. Я теж поліз туди і побачив напис на банці: «Боджа Аґву (1982–1996)».

Коли ми через кілька днів після того причепилися до батька, і Обембе повідомив, що знає, що дивна речовина в банці — то залишки Боджі, батько повагався і визнав його правоту. Їх із матір’ю, розповів він, родичі й близькі суворо попередили, що Боджу не можна ховати. Закопати самогубця і братовбивцю було б хулою проти Ані, богині землі. Хоч християнство і пройшлося мітлою по землях іґбо, але крихти й залишки африканської традиційної релігії уникнули того прибирання. Час від часу з нашого міста й від рідні у діаспорах чулися розповіді про таємничі нещасні випадки — і навіть смерті, — що були покаранням богів нашого клану. Батько, котрий не вірив, що богиня покарає його, та й узагалі — в те, що такий витвір «неграмотних головешок» взагалі існує, вирішив не ховати його заради матері, тому що їй уже випало немало трагедій. Він не сказав нам із братом ані слова, і ми нічого не знали, аж поки про це не довідався Обембе, пошуковий пес.