Читать «Рибалки» онлайн - страница 105

Повернулася медсестра й сказала:

— Гаразд, можете усі зайти, містере Аґву. Палата тридцять два. Chukwu che be unu.

— Da-alu — дякую, сестро, — відповів батько на її іґбо, легенько вклонившись.

Мати, яку ми побачили в палаті номер тридцять два, мала порожні очі й сиділа у змарнілому тілі, загорнутому в чорну блузку, яку вона постійно носила з дня смерті Ікенни. Вона стала така тендітна й бліда, що я ледь не скрикнув від несподіванки. Побачивши її, я почав розмірковувати, чи це місце не висмоктувало з людей їхню плоть і не спорожнювало пишні сідниці. Її волосся було сплутане й немите, губи пересохлі й облізлі, і вона виглядала настільки зміненою, що це неабияк мене настрахало. Батько пішов до неї, а Нкем закричала:

— Мамо, мамо!

— Адаку, — сказав він, обіймаючи її, але вона навіть не повернулася до нього, а продовжувала дивитися на голу стелю, на нерухомий вентилятор посеред неї і на кути стін. Дивлячись на них, вона повторювала приглушені, обережні, впевнені слова:

— Umu ugeredide, umu ugeredide — павуки, павуки.

— Nwuyem, що це знову за павуки, хіба їх усіх не вивели? — він оглянув стіни попід стелею. — Де ти їх видивилася?

Вона продовжувала шепотіти, притиснувши зчеплені руки до грудей, ніби не почула його.

— Нащо ти з нами так чиниш — зі мною і своїми дітьми? — спитав батько, а Нкем заголосила сильніше. Обембе узяв її на руки, але вона заборсалася, дико молотячи ногами йому по колінах, поки він не опустив її додолу.

Батько всадовив мене на ліжко до матері, але вона відсахнулася, скрикнувши:

— Облиш мене! Іди геть! Облиш мене саму!

— Облишити, кажеш, га? — спитав батько, зводячись на ноги. Його обличчя втратило барви, а збоку на голові різко проступили вени. — Поглянь на себе, поглянь, як ти поводишся на очах решти своїх дітей. Адаку, хіба ти не знаєш, що нема такого видовища, від якого очі заплакали б кров’ю? Хіба ти не знаєш, що нема такої втрати, яку ми не зможемо пережити? — Він махнув на неї долонею з розчепіреними пальцями, провівши від її голови до ніг.

— Тоді марній далі, давай, марній собі.

Я помітив, що Девід, який стояв коло мене, тримався рукою за мою сорочку. Поглянувши на нього, я побачив, що він от-от заплаче. У мене раптом виникла потреба обійняти його й зупинити його сльози, тож я підтягнув його ближче й притиснув до себе. Я вдихнув запах оливкової олії, якою того ранку намастив йому голову, і згадав, як Ікенна, бувало, купав мене, коли я був малим, і тримав мене за руку, коли вів до школи. Я був сором’язливою дитиною, яка дуже боялася вчителів з їхніми ціпками, і не піднімав руку, коли мене припирало сказати: «Перепрошую, пані, мені треба піти зробити ка-ка». Натомість я подавав голос і щосили кричав мовою іґбо, щоби Боджа, чий клас був відділений від мого лише дерев’яною перетинкою, почув мої слова: «Братику Боджо, achoro mi iyun insi». Тоді Боджа вискакував зі свого класу й відводив мене до лятрини, поки всі його й усі мої однокласники аж падали від сміху. Він чекав, поки я зроблю своє, витирав мене й повертав до мого класу, де вчитель шмагав мене за те, що я зриваю урок. Таке траплялося багато разів, і Боджа ніколи не нарікав.