Читать «Рибалки» онлайн - страница 104

— Так, татку, — відповів я і, прочистивши горло, почав молитися англійською — єдиною мовою, якою знав молитви. — Заради Ісуса, о милостивий Боже, я прошу тебе допомогти нам… Благослови нас, о Боже, і зціли маму, як ти зцілив немічних, Лазаря і всіх інших, і зроби так, щоб вона перестала балакати, як скажена, заради Ісуса молимо тебе.

Решта хором сказала «Амінь!»

На той час, як ми порозкривали очі, та група вже дісталася входу до шпиталю, але нам ще було видно притрушені пилом сідниці скаженого чоловіка, котрого запихали досередини. Батько підійшов до задніх дверей і відчинив їх з мого боку. Поруч зі мною сиділа Нкем, а з іншого боку — Девід.

— Послухайте, друзі мої, — почав він, дивлячись на нас розчервонілими очима. — Перше: ваша мати не скажена. Слухайте мене всі, коли зайдете туди — не дивіться ані праворуч, ані ліворуч, а тільки просто перед собою. Усе, що ви побачите в цих коридорах, потім навіки залишиться у вашій пам’яті. Кожного, хто мене не послухається, я почастую прочуханом, щойно ми повернемося додому.

Ми всі закивали, пристаючи на умови. Тоді, одне за одним, ми вийшли з машини, й пішли за Обембе. Батько йшов поруч із ним, а я крокував позаду. Ми проминули довгу клумбу з квітами коло входу до великої будівлі, в якій уся підлога була вимощена плиткою і в якій пахнуло лавандою. Ми увійшли до величезного вестибюлю, в якому гомоніли люди. Я намагався не озиратися, щоб мене потім не шмагали, але не міг стриматися, тож коли мені здалося, що батько не дивиться, я зиркнув ліворуч, і мої очі впали на бліду дівчину з довгою тонкою шиєю, котра рухалася механічно, наче робот. Її язик майже постійно наполовину визирав з рота, а волосся було таке рідке й світле, що крізь нього виднілася шкіра голови. Це мене настрахало. Коли я знов розвернувся до батька, він саме приймав від жінки в білому блакитного талончика й казав:

— Так, вони всі мої діти і підуть зі мною.

Коли він це сказав, жінка за скляною перегородкою підвелася й поглянула на нас.

— Її діти, — пробурмотів батько.

— Ви впевнені, що їм треба бачити її в такому стані? — спитала жінка.

У неї було світле обличчя, і вона носила білий фартушок. Її шапочка медсестри тісно сиділа на прекрасному намащеному волоссі, а значок, прикріплений зверху на грудях, повідомляв її ім’я: Нкечі Деніел.

— Гадаю, що все буде гаразд, — пробурмотів батько. — Я обмислив і зважив усі наслідки й гадаю, що впораюся з ними.

Жінка невдоволено похитала головою.

— Ми маємо певні приписи, сер, — сказала вона. — Але дайте мені хвилинку, будь ласка, я спитаю керівника.

— Гаразд, — погодився батько.

Поки ми чекали, скупчившись навколо нього, я не міг позбутися думки, що очі блідої дівчинки зупинилися на мені. У свою чергу, я спробував зосередитися на календарі, що висів на дерев’яній стіні кімнатки за перегородкою, і на багатьох фотографіях та інструкціях на медичні теми. На одній із них виднілося силуетне зображення вагітної жінки з немовлям на спині й двома малюками з боків. Недалеко попереду неї стояв хтось, хто, вочевидь, був її чоловіком. У нього на плечі сиділа дитина, а ще одна, приблизно мого зросту, ішла перед ними попереду, несучи сплетеного з рафії кошика. Я не бачив, що написано під цим зображенням, але здогадувався — то була одна з численних реклам від уряду в рамках кампанії з планування вагітностей.