Читать «Рибалки» онлайн - страница 102

Мати зникла на два тижні. Як я пізніше дізнався, вона пролежала цей час у психіатричному шпиталі, схована від усіх, ніби була небезпечною вибуховою речовиною. В її розумі стався катастрофічний вибух, і її сприйняття знайомої дійсності розлетілося на друзки. Її органи чуття набули такої надприродної сприйнятливості, що цокання годинника в палаті перетворювалося в її вухах на дзижчання дриля. Звук щурячих лапок їй здавався калатанням багатьох дзвонів.

У неї розвинулася руйнівна ніктофобія, тож кожна ніч стала вагітною матір’ю, що народжувала жахіття, котрі її переслідували. Великі предмети стискалися до мікроскопічних розмірів, тоді як маленькі роздувалися, розпухали й ставали страхітливими. Ожиле листя ачари, списової трави, на довгих колючих стеблах — із надприродною здатністю рости не по днях, а по хвилинах — зненацька оточило й почало потихеньку вичавлювати її з дійсності. Поки її мучили видіння цієї рослини — і лісу, в якому, на її переконання, вона знаходилася, — вона почала бачити й інші речі. Її батько, котрому відірвало кілька шматків тіла снарядом у битві на біафранському фронті під час громадянської війни 1969 року, часто приходив, щоб потанцювати посеред лікарняної палати. Здебільшого він танцював, звівши догори обидві руки, у своєму довоєнному тілі. Втім, бувало, — і в такі часи вона кричала найголосніше — він приходив у своєму воєнному/повоєнному тілі, з однією рухомою рукою й обрубком скривавленої плоті. Іноді він ласкавими словами підманював її до себе, щоб танцювати разом. Але серед усіх цих марев видіння орди павуків затьмарювало усі інші. І під кінець другого тижня у медичному закладі з її оточення прибрали найменшу павутинку й прибили до стіни кожного павука. Здавалося, що з кожним знищеним павуком, з кожною чорнуватою плямою на стіні вона наближалася до одужання.

У ті дні, поки її не було, нам було важко. Нкем плакала майже безперестанку й ніяк не хотіла втихомирюватися. Я багато разів пробував співати їй пісень — колискових, яких їй часто співала мати, — але вона не бажала їх чути. Намагання моїх братів також більше нагадували cізіфову працю. Коли батько одного ранку побачив Нкем у стані безпорадного горя, він оголосив, що повезе нас побачитися з матір’ю. Нкем одразу припинила плакати. Перш ніж ми вийшли з дому, батько, котрий куховарив на всю родину, відколи мати залишила дім, зготував нам сніданок — омлет із хлібом. Після сніданку Обембе пішов з ним до двору Іґбафе набрати кілька відер води — наша-бо криниця була замкнена з того дня, як із неї витягли Боджу. Тоді ми одне за одним вмилися й одяглися. Батько убрався у велику білу футболку з пожовклою від прання шиєю. У нього відросла незвично пишна борода, котра абсолютно змінила його зовнішній вигляд. Ми всі пішли за ним до машини, і Обембе сів попереду, а ми з Девідом і Нкем умостилися позаду. Він не сказав ані слова, а тільки замкнув двері, опустив вікно й завів двигуна.