Читать «Рибалки» онлайн - страница 100

Мати не відповіла. Вона опустила очі до колін, прикритих вицвілою раппою, й похитала головою, дивлячись на них. При світлі гасової лампи на столі перед ними я побачив, як її очі наповнилися слізьми. З часом я переконав себе, що саме та розмова стала голкою, що проштрикнула її душевну рану, котра почала кровити від того дня. Вона перестала балакати, і з того почалася тиша, котра приглушила увесь її світ. Відтоді вона німо сиділа посеред будинку, дико дивлячись у порожнечу. Більшість разів, коли батько до неї звертався, вона тільки кліпала на нього, ніби не почула ані слова. Язик, котрий колись плодив слова, як гриб плодить спори, тепер взяв і закляк. У годину неспокою слова часто вискакували з її рота, наче тигри, і лилися, наче вода з дірявої труби, коли вона була спокійна. Але від того вечора слова почали набиратися в її голові, рідко виливаючись назовні, а лиш застигаючи в її думках. Але коли батько — котрий трохи непокоївся через її мовчання — почав щоденно їй надокучати, вона порушила режим тиші й почала часто жалітися на присутність невпокоєної душі Боджі, яку вона відчувала десь поряд. На кінець вересня ці скарги стали щоденним пилянням, котрого батько вже не міг витерпіти.

— Як жінка, яка живе у місті, може бути такою забобонною? — вибухнув він одного ранку після того, як мати сказала, що відчувала, буцімто Боджа стояв за її спиною на кухні, поки вона готувала сніданок. — От скажи мені, як, подруго моя.

Материне роздратування швидко розгорілося, і вона спаленіла.

— Як ти насмілився мені таке казати, Еме? — закричала вона у відповідь. — Як ти насмілився? Хіба я не матір цих дітей? Хіба я не відчуваю, коли їхні духи мене тривожать?

Вона витерла мокрі руки об раппу, а батько, скреготнувши зубами, схопив пульт від телевізора й накрутив гучність так, що йорубські репліки акторів майже заглушили материн голос.

— Можеш прикидатися, що не слухаєш мене, — піддражнила вона, плеснувши долонями. — Але ти не зможеш вдати, що наші діти померли так, як повинні були. Еме, ми з тобою знаємо, що це не так! Піди подивися. A na eme ye eme — це не нормально, ніде такого нема. Батьки не повинні ховати власних дітей — має бути навпаки!

Хоч телевізор і лишився ввімкнутим, і звукові ефекти з фільму ревіли з екрана сиренами, материні слова накрили кімнату ковдрою тиші. Горизонт надворі укривався сірою імлою важких хмар. Щойно мати договорила й опустилася на одну з канапок, небом пролетіли вибухи грому, пославши на землю просяклий дощем вітер, що з розмаху грюкнув кухонними дверима. Тієї ж миті зникла електрика, зануривши кімнату в майже повну темряву. Батько позакривав вікна, але не засунув завіски, щоб впустити всередину бодай стільки світла, скільки його ще лишилося на вулиці. Він мовчки повернувся на своє місце, осаджений легіонами, що їх породили материні слова.

* * *

Материне місце у просторі буття поступово зменшувалося з кожним днем. Її оточили звичайні слова, типові мотиви, знайомі пісні, і всі вони стали ворогами, чия єдина мета полягала у знищенні без сліду її єства. Знайоме тіло Нкем, її довгі руки й довге заплетене волосся — які мати раніше обожнювала — зненацька стали для неї ненависними. А одного разу, коли Нкем спробувала вмоститися до неї на коліна, вона назвала її «ця штука, що до мене лізе», чим геть відлякала дівчинку. Батька, котрий на той час занурився у світ «Ґардіан», це стривожило.