Читать «Рибалки» онлайн - страница 101

— Сили небесні! Ти це насправді, Адаку? — нажахано спитав він. — Ти справді отак повелася із Нкем?

Після його слів вираз материного обличчя різко змінився. Ніби бувши сліпою, а тоді раптом повернувши собі зір, вона оглянула Нкем із силуваною уважністю, і її рот розкрився. Перевівши погляд із Нкем на батька й назад, вона сказала:

— Це ж Нкем, моя донька, — так, ніби одночасно і здогадувалася, і стверджувала, і питала.

Батько стояв, наче його обидві ноги прибили до землі. Хоч його рот і відкрився, він не заговорив.

Тоді мати знову сказала:

— Я не знала, що то була вона, — а він тільки кивнув і, піднявши до грудей Нкем, яка плакала і смоктала пальця, тихенько вийшов з нею надвір.

У відповідь на це мати заплакала:

— Я не знала, що то була вона, — сказала.

Наступного дня батько приготував сніданок, тоді як мати, вдягнена у светри, ніби захворіла на застуду, шморгала носом у своєму ліжку й відмовлялася вставати. Вона пролежала увесь день аж до самого заходу сонця, а тоді вийшла зі своєї кімнати до нас у вітальню, де ми всі дивилися телевізор із батьком.

— Еме, ти бачиш білу корову, що пасеться он там? — спитала вона, показуючи пальцем в інший бік кімнати.

— Що? Яку корову?

Вона нахилила голову й гортанно засміялася. Її губи були сухі й потріскані.

— Хіба ти не бачиш, як вона стоїть отам і жує траву? — зажадала знати вона, розкривши долоню.

— Що це ще за корова, подруго моя?

Вона говорила з такою впевненістю в погляді, що батько коротко обвів очима кімнату, ніби й справді очікуючи побачити в ній корову.

— Еме, чи ти осліп? Це тому ти не бачиш яскраво-білої корови?

Вона вказала на мене, я сидів на стільці збоку з подушкою на колінах. Я не міг повірити тому, що почув. Мене так здивувало, що вона вказала в мій бік, що я розвернувся подивитися — ніби таке було можливо — чи стоїть позаду мого стільця корова. І лише тоді зрозумів, що насправді мати вказувала на мене.

— Ось ще одна, а ось інша, — продовжувала вона, вказуючи на Обембе й Девіда, — а ще одна їсть надворі, а ще одна у цій кімнаті — вони пасуться скрізь. Еме, як це ти їх не бачиш?

— Та закрий же ти рота! — заревів батько. — Про що ти балакаєш? Сила небесна! Відколи це твої діти стали для тебе коровами, що пасуться в домі?

Він згріб її й попхав до спальні. Вона спотикалася, її заплетене в коси волосся спадало на обличчя, а масивні груди танцювали під попелястим светром.

— Облиш мене, облиш, дай подивитися на світленьких білих корів! — кричала вона, поки вони боролися.

— Мовчи! — вигукував батько щоразу, як вона щось казала.

Її голос дивно вищав, а батько продовжував пхати її перед собою. Побачивши їхню боротьбу, Нкем завела плач. Обембе взяв її на руки, але вона затупала по ньому ногами й ще гірше заплакала за матір’ю. Батько затягнув матір до їхньої кімнати і замкнув двері. Вони залишалися там тривалий час, і нам іноді було чутно їхні голоси. Нарешті батько вийшов і попросив нас піти до своєї кімнати. Він також попросив Девіда і Нкем посидіти трохи з нами, поки він сходить по хліб. Була вже десь шоста година вечора. Вони погодилися, але щойно замкнувши свої двері, ми почули протяжний звук, яким сунулися підлогою ноги, грюкіт дверей об стіну й несамовитий крик: «Еме, облиш мене, облиш, куди ти мене тягнеш?!», і звук важкого батькового дихання. А тоді гучно грюкнули і зачинилися парадні двері.