А ти, пречистая, святая,Ти, сестро Феба молодая!Мене ти в пелену взялаІ геть у поле однесла.І на могилі серед поля,Як тую волю на роздоллі,Туманом сивим сповила.І колихала, і співала,І чари діяла… І я…О чарівниченько моя!Мені ти всюди помагала.Мене ти всюди доглядала.В степу, безлюдному степу,В далекій неволі,Ти сіяла, пишалася,Як квіточка в полі!Із казарми нечистоїЧистою, святоюПташечкою вилетілаІ понадо мноюПолинула, заспівалаТи, золотокрила…Мов живущою водоюДушу окропила.І я живу, і надо мноюЗ своєю Божою красоюГориш ти, зоренько моя.Моя порадонько святая!Моя ти доле молодая!Не покидай мене. Вночі,І вдень, і ввечері, і раноВитай зо мною і учи,Учи неложними устамиСказати правду. ПоможиМолитву діяти до краю.А як умру, моя святая!Моя ти мамо! ПоложиСвого ти сина в домовину,І хоть єдиную сльозинуВ очах безсмертних покажи.
СЛАВА
А ти, задрипанко, шинкарко,Перекупко п’яна!Де ти в ката забариласьЗ своїми лучами?У Версалі над злодіємНабор розпустила?Чи з ким іншим мизкаєшсяЗ нудьги та з похмілля.Горнись лишень ти до мене,Та витнемо з лиха,Гарнесенько обіймемось,Та любо та тихоПожартуєм, чмокнемося,Та й поберемося,Моя крале мальована.Бо я таки й досіЗа тобою чимчикую.Ти хоча й пишаласьІ з п’яними кесарямиПо шинках хилялась,А надто з тим МиколоюУ Севастополі, —Та мені про те байдуже.Мені, моя доле,Дай на себе подивитись,Дай і пригорнутись,Під крилом твоїм любенькоВ холодку заснути.
СОН
Марку Вовчку
На панщині пшеницю жала,Втомилася; не спочиватьПішла в снопи, пошкандибалаІвана сина годувать.Воно сповитеє кричалоУ холодочку за снопом.Розповила, нагодувала,Попестила; і ніби сном,Над сином сидя, задрімала.І сниться їй той син ІванІ уродливий, і багатий,Не одинокий, а жонатийНа вольній, бачиться, бо й самУже не панський, а на волі;Та на своїм веселім поліСвою таки пшеницю жнуть,А діточки обід несуть.І усміхнулася небога,Проснулася – нема нічого…На сина глянула, взяла,Його тихенько сповилаТа, щоб дожать до ланового,Ще копу дожинать пішла.
* * *
Я не нездужаю, нівроку,А щось такеє бачить око,І серце жде чогось. Болить,Болить, і плаче, і не спить,Мов негодована дитина.Лихої, тяжкої години,Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,Не жди сподіваної волі —Вона заснула: цар МиколаЇї приспав. А щоб збудитьХиренну волю, треба миром,Громадою обух сталить,Та добре вигострить сокиру,Та й заходиться вже будить.А то проспить собі небогаДо суду Божого страшного!А панство буде колихать,Храми, палати муровать,Любить царя свого п’яного,Та візантійство прославлять,Та й більше, бачиться, нічого.
1859
* * *
Во Іудеї во дні они,Во время Ірода-царя,Кругом Сіона й на СіоніРоманські п’яні легіониПаскудились. А у царя,У Ірода таки самого,І у порогу й за порогомСтояли ліктори, а цар…Самодержавний государ!Лизав у ліктора халяву,Щоб той йому на те, на се…Хоч півдинарія позичив;А той кишенею трясе,Виймає гроші і не лічить,Неначе старцеві дає.І п’яний Ірод знову п’є!Як ось, не в самім Назареті,А у якомусь у вертепіМарія сина привела,І в Віфлієм з малим пішла…Біжить почтар із ВіфліємаІ каже: – Царю! Так і так!Зіновать, кукіль і будякРосте в пшениці! Кляте плем’яДавидове у нас зійшло!Зотни, поки не піднялось!– Так що ж, – промовив Ірод п’яний, —По всьому царству постинатьМалих дітей; а то, погані,Нам не дадуть доцарювать. —Почтар, нівроку, був підпилий,Оддав сенатові приказ,Щоб тілько в Віфліємі билиМалих дітей.Спаси ти нас,Младенче праведний, великий,Од п’яного царя-владики!Од гіршого ж Тебе спаслаТвоя преправедная Мати.Та де ж нам тую Матір взяти?Ми серцем голі догола!Раби з кокардою на лобі!Лакеї в золотій оздобі…Онуча, сміття з помелаЄго величества. Та й годі.
