Ми заспівали, розійшлисьБез сльоз і без розмови.Чи зійдемося ж знову?Чи заспіваємо коли?А може, й те… Та де? Якими?І заспіваємо яку?Не тут, і певне, не такими!І заспіваєм не таку!І тут невесело співали,Бо й тут невесело було,Та все-таки якось жилось,Принаймні вкупі сумували,Згадавши той веселий край,І Дніпр той дужий, крутогорий,І молодеє теє горе!І молодий той грішний рай!
* * *
На батька бісового я трачуІ дні, і пера, і папір!А іноді то ще й заплачу,Таки аж надто. Не на мирІ на діла його дивившись,А так, мов іноді упившисьДідусь сивесенький, рида, —Того, бачте, що сирота.
* * *
Не молилася за мене,Поклони не клалаМоя мати; а так собіМене повивала,Співаючи. – Нехай ростеТа здорове буде! —І виріс я, хвалить Бога,Та не виліз в люде.Лучше було б не родитиАбо утопити,Як мав би я у неволіГоспода гнівити.А я так мало, небагатоБлагав у Бога, тілько хату,Одну хатиночку в гаю,Та дві тополі коло неї,Та безталанную мою,Мою Оксаночку; щоб з неюУдвох дивитися з гориНа Дніпр широкий, на яри,Та на лани золотополі,Та на високії могили;Дивитись, думати, гадать,Коли-то їх понасипали?Кого там люде поховали?І вдвох тихенько заспіватьТу думу сумную, днедавну,Про лицаря того гетьмана,Що на огні ляхи спекли.А потім би з гори зійшли;Понад Дніпром у темнім гаїГуляли б, поки не смеркає,Поки мир Божий не засне,Поки з вечернею зорьоюНе зійде місяць над горою,Туман на лан не прожене.Ми б подивились, помолилисьІ розмовляючи пішли бВечеряти в свою хатину.Даєш ти, Господи єдиний,Сади панам в Твоїм раю,Даєш високії палати.Пани ж неситії, пузаті,На рай Твій, Господи, плюютьІ нам дивитись не даютьЗ убогої малої хати.Я тілько хаточку в тім раїБлагав, і досі ще благаю,Щоб хоч умерти на Дніпрі,Хоч на малесенькій горі.
* * *
Огні горять, музика грає,Музика плаче, завиває;Алмазом добрим, дорогимСіяють очі молодії;Витає радость і надіяВ очах веселих, любо їм,Очам негрішним, молодим.І всі регочуться, сміються,І всі танцюють. Тілько я,Неначе заклятий, дивлюсяІ нишком плачу, плачу я.Чого ж я плачу? Мабуть, шкода,Що без пригоди, мов негода,Минула молодость моя.
ПЕТРУСЬ
Поема
Були на хуторі пани,І пан, і пані неба[га]ті.І дочечка у їх росла,Уже чимала піднялась.І генерал її посватав,Бо страх хорошая була,А генерал був страх багатий.От і талан Господь пославНа вбогий хутір, ублагалиЦаря Небесного! ВзялиЇї гарненько одяглиТа у неділю й повінчали,І генеральшею назвали,І цугом в Київ повезли.Було на хуторі поганеМале байстря, свиней пасло,Петрусем звалось; на приданеВоно за панною пішлоУ генеральськеє селоСвиней же пасти, безталанне.За балом бал у генерала,За генеральшею чималаОрда панів і паничів,І генеральша уночіТихенько плакать собі стала.«Занапастила мене мати.Зов’яне марне у палатахКраса і молодость моя».«Ти, душко, плачеш?» – «Хто се, я?Ні, я не плачу…» – «Знаєш, Маню,У городі тепер армяни,Купи собі, мамуню, шаль».«Мені не треба тії шалі».«Не завдавай же серцю жалю!Купи, голубко! Не печальМого ти серця! А весноюВ Париж поїдемо з тобою,Або поїдемо в село,Як схочеш, серце».Тихо, тихоЗима минала, кралось лихоТа в самім серці й уляглосьУ генеральші молодої.Поїхали в село весною,В селі банкети загули,А генеральша плаче, плаче,А генерал того не бачить,А всі вже бачили в селі.З нудьги із двору погулятиЯкось, задумавшись, пішла,Та аж за царину зайшлаТа й бачить, що пасе ягнятаМале хлоп’яточко в стерні.«О горе, горенько мені!Що я робитиму на світі?Се ти, Петрусю?» – «Ажеж я».«Ходім до мене, будем жити,Як там на хуторі колисьЖили, жили». – Та й похилилась,Очей не зводячи, дивиласьНа Петруся. Одним-однаІ виростала, й дівувала,І за старого генералаЗанапастили, продали!І вкупі гроші пропили…І тяжко, тяжко заридала.«Ходімо, серце, погулять!Ходім, Петрусю, в сад, в палати».«А хто ж тут буде доглядать,Хто попасе мої ягнята?»«Нехай хто хоче!» – Й повелаЙого в палати. А в палатахПричепурила, одягла,А потім в школу оддала,І любо їй. Нехай радіє,Поки надія серце гріє,Поки росте з того зернаАбо кукіль, або пшениця.Бо ми не знаєм, що творитьсяУ Його там. А Він хоч зна,Та нам не скаже. Якби зналаМатуся горенько твоє,Чи оддала б за генералаДитя єдинеє своє?Не оддала б… А втім, не знаю…Бо всякі матері бувають.Минають дні собі поволі,Петрусь до школи та із школиЗ книжками ходить та росте.Сама аж ніби мо[ло]діє,І генерал собі радіє,Що діло, бачите, святеУдвох таки вони зробили.Петра на волю одпустили,Зимою в Київ одвезли,І там у школу оддали,І там чимало поповчили.Вернувся з Києва ПетрусьУже Петром і паничем,І кучері аж по плече,І висипався чорний ус,І ще… Та се ще не втече,Розкажем іноді колисьПро те, що снилося Петрові.А генеральші чорнобровійЩо тепер снилося? То миОце й розкажемо.Перед іконою ПречистоїГорить лампада уночі.Поклони тяжкії б’ючи,Ридала, билася… нечистуюОгненную сльозу лила.Вона благала Пресвятую,Щоб та її… щоб та спасла,Щоб одуріть їй не далаПренепорочная! І всує.Молитва їй не помогла.Вона, сердешна, одуріла,Вона, небога, полюбилаСвого Петруся. Тяжко їй!Душі негрішній, молодій!Та що ж робить? Не стало сили,Сердега разом одуріла.Та й як його одній святіїПрожити літа молодії?Вони ж не вернуться! Як хоч,А лихо, кажуть, перескоч,А то задавить. ГенеральшаНе перескочила, бо їйХотілось жити, молодій!Хотілося б… Густенька каша,Та каша, бачте, та не наша,А наш несолений куліш —Як знаєш, так його і їж.«Петрусю! Друже мій єдиний!Моє ти серце! мій ти сину!Рятуй мене, рятуй! рятуй!О Матер Божая! розкуйМою ти душу!» – І ридала,І батька й матір проклинала,І все на світі. А Петрусь,Її єдиная дитина,Гуляв собі пренеповиннийВ саду та арію якусьМугикав стиха. Більш нічогоПетрусь не бачив. А небогаСама не знає, що робить.І що їй діяти з собою?Або сховатись під водою,Або, принамені, розбитьО стіну голову…«Поїду в Київ, помолюся.Молитва, може, проженеДиявола… О! мій Петрусю!Молитва не спасе мене,Я у Дніпрові утоплюся!»Моліте Господа, дівчата,Моліте Господа, щоб матиІ вас отак не завдалаЗа генерала, за палатиІ вас отак не продала.Любітесь, діточки, весною.На світі є кого любитьІ без користі. Молодою,Пренепорочною, святоюВ малій хатині буде житьЛюбов та чистая. І будеСвятий покой ваш стерегтиІ в домовині. Що ж то будеЗ превосходительною? Що тиТепер робитимеш з собою,З своєю Божою красою?Хто стерегтиме твій покой,Украдений твоїм Петрусем?Хіба архістратиг? Та й тойНе встереже тепер. Боюся,І вимовить боюсь теперТвоє грядущеє…У Київ їздила, молилась,Аж у Почаєві була.Чудовная не помогла,Не помогла святая сила.А ти аж плакала, молилась —Та й занехаяла. ВезлаНазад гадюку в серці лютуТа трошки в пляшечці отрути.Не їла три дні й не пила,Вернувшись з прощі. І три ночіНе спала; впали карі очі,Засохли губи; і вночіЩось, ходя, шепче, сміючись.Аж тиждень так собі нудила,А потім трути розвелаІ генерала напоїлаТа й спать, упоравшись, лягла.«Тепер старого поховаю,А молодого привітаю,Та й буду жить собі та жить,Петруся-серденько любить», —Подумала чи то сказала.Хотіла спать, але не спала.І ждала світу, і дожитьДо світу Божого боялась.І задзвонили вранці-раноПо генераловій душі;Заговорили щось погане,До генерала ідучиПрощатись, люде. Аж гуде,З усіх усюд народу йде,Та щось шепочуть про отрутуІ судових неначе ждуть,І разом стихли на минуту.Приїхали; ножі беруть,І генерала розчиняють,І яд находять в животі.Громада глухо присягає.Заприсягла. Питає суд:«Тепер скажіте, християни,Хто отруїв його?» Гудуть,Мов стиха дзвони. «Пані! Пані!» —Громада зично загула.Тойді на ґанок вихожаєІ до громади промовляєПетрусь. І каже: «Я зробив,Я генерала отруїв,А ви не знаєте нічого!» —Взяли Петруся молодогоТа в город в путах одвезли.Його недовго мордувалиВ тюрмі, в суді, а в добрий часВ кайдани добре закували,Переголили про запас;Перехрестивсь, отак убраний,І поволік Петрусь кайданиАж у Сибір…
