Туман, туман долиною,Добре жити з родиною.А ще лучше за гороюЗ дружиною молодою.Ой піду я темним гаєм,Дружиноньки пошукаю.Де ти? Де ти, озовися!Прийди, серце, пригорнися.Нумо, серце, лицятисяТа поїдем вінчатися,Щоб не знали батько й мати,Де ми будем ночувати.Одружилась, заховалась,Бодай була не кохалась.Легше було б самій жити,Як з тобою в світі битись.
* * *
У Бога за дверми лежала сокира.(А Бог тойді з Петром ходивПо світу та дива творив.)А кайзак на хирюТа на тяжке лихоЛюбинько та тихоІ вкрав ту сокиру.Та й потяг по друваВ зелену діброву,Древину вибравши та й цюк!Як вирветься сокира з рук —Пішла по лісу косовиця.Аж страх, аж жаль було дивиться.Дуби і всякі дереваВеликолітні, мов траваВ покоси стелеться, а з яруВстає пожар, і диму хмараСвятеє сонце покрива,І стала тьма, і од УралуТа до Тингиза, до АралуКипіла в озерах вода,Палають села, города,Ридають люди, виють звіріІ за Тоболом у СибіріВ снігах ховаються. Сім літСокира Божа ліс стиналаІ пожарище не вгасало.І мер[к] за димом Божий світ………………………………………На восьме літо у неділю,Неначе ляля в льолі білій,Святеє сонечко зійшло.Пустиня циганом чорніла,Де город був або село —І головня уже не тліла,І попіл вітром рознесло,Билини навіть не осталось.Тілько одним-одно хиталосьЗелене дерево в степу.Червоніє по пустиніЧервона глина та печина,Бур’ян колючий та будяк,Та інде тирса з осокоюВ яру чорніє під горою,Та дикий інколи кайзакТихенько виїде на горуНа тім захилім верблюді.Непевне діється тойді.Мов степ до Бога заговорить.Верблюд заплаче, і кайзакПонурить голову і глянеНа степ і на Карабутак,Сингичагач кайзак вспом’яне,Тихенько спуститься з гориІ згине в глиняній пустині…Одним-єдине при долиніВ степу край дорогиСтоїть дерево високе,Покинуте Богом.Покинуте сокирою,Огнем непалиме,Шепочеться з долиноюО давній годині.І кайзаки не минаютьДерева святого.На долину заїзжають,Дивуються з йогоІ моляться, і жертвамиДерево благають,Щоб парости розпустилоУ їх біднім краї.
* * *
У Вільні, городі преславнім,Оце случилося недавно,Ще був тойді… От як на теНе вбгаю в віршу цього слова…Тойді здоровий-прездоровийЗробили з його лазарет,А бакалярів розігналиЗа те, що шапки не ламалиУ Острій брамі. Дурня знатьПо походу. Отже назвать,Єй-богу, я його не вмію,Того студента, що ж нам діять?То синок був литовськоїГордої графині.І хороше, і багате,І одна дитина,І училось не паничем,І шапку знімалоВ Острій брамі. Добре було,Та лихо спіткало!Улюбилося, сердешне,Було молодеє,У жидівку молодуюТа й думало з нею,Щоб цього не знала мати,Звичайне побратись,Бо не можна ради дати,Що то за проклята!Мов змальована, сиділаДо самої ночіПеред вікном і втиралаЗаплакані очі,Бо й вона таки любила —І страх як любила!Та на бульвар виходилаІ в школу ходила —Усе з батьком, то й не можнаБуло ради дати.І банкір якийсь із ЛюбськаЖидівочку сватав.Що тут на світі робити?Хоч іти топитисьДо Закрету, не хочетьсяБез жидівки житиСтудентові. А жид старийНіби теє знає —Дочку свою одиночуВ хаті замикає,Як іде до лавок вранці,І найма сторожу,Стару Рухлю. Ні, небоже,Рухля не поможе.Уже де вона на світіРоман сей читалаЗ шовковою драбинкою —І Рухля не знала.Може, сама догадалась.Тілько заходиласьТа сплела й собі такуюІ вночі спустиласьДо студента на улицю.І де б утікати,А вони – звичайне, діти —Любо ціловатисьКоло воріт заходились.А жид ізнадвору,Мов скажений, вибігаєЗ сокирою! Горе!Горе тобі, стара мати,Нема твого сина,На улиці валяєтьсяУбита дитина,Убитая жидовином,Горе тобі, мати.Жидівочка… де та силаВзялася в дитяти?Вихватила ту сокируІ батькові в грудиАж по обух вгородила.Отаке-то чудоУ тім місті преславному,У тій Вільні сталось.Дивувались довго люди,Де вона сховалась,Жидівочка та гадюча,Що батька убила?А вона вночі любенькоВ Вілії втопилась,Бо найшли її в Закреті,Там і поховали.А графиня без дитини,Сердешна, осталась.Поїхала у Рим, кажуть,Та десь опинилась,Та з маркізом якимсь голим,Кажуть, одружилась.Може, й брешуть, бо, звичайне,На те вони люди,І вдовицю не забудуть,І тую осудять!
