– Ой, умер старий батькоІ старенькая мати,Та нема кому щироїТії радоньки дати.Що мені на світі,Сироті, робити?Чи йти в люде жити,Чи дома журитись?Ой піду я в гай зелений,Посажу я руту.Якщо зійде моя рута,Остануся тута,Прийде милий в мою хатуХазяїнувати.А як же ні, то я підуДоленьку шукати. —Посходила тая рута,В гаї зеленіє.А дівчина-сиротинаУ наймах марніє.
* * *
Ой, чого ти почорніло,Зеленеє поле?– Почорніло я од кровіЗа вольную волю.Круг містечка БерестечкаНа чотири миліМене славні запорожціСвоїм трупом вкрили.Та ще мене гайворониУкрили з півночі…Клюють очі козацькії,А трупу не хочуть.Почорніло я, зелене,Та за вашу волю…Я знов буду зеленіти,А ви вже ніколиНе вернетеся на волю,Будете оратиМене стиха та орючиДолю проклинати.
* * *
Ой, я свого чоловікаВ дорогу послала,А од шинку та до шинкуСтежечку топтала.Та до куми заходилаПшона позичати,Отих дітей годуватиВ нетопленій хаті.І нагодувала,І спати поклала,Сама пішла до дякаДобувати п’ятакаТа й заночувала.А із Криму чоловікЛедве ноги доволік.Воли поздихали,Вози поламались,З батіжками чумаченькиДодому вертались.Увійшов у хату,Ударивсь об поли:Лазять діти у запічкуГолодні і голі.– А де ваша, діти, мати? —Сердешний питає.– Тату! тату! наша матиУ шинку гуляє.
* * *
Полюбилася я,Одружилася яЗ безталанним сиротою —Така доля моя!Люде гордії, зліРозрізнили, взялиТа повезли до прийому —Оддали в москалі!І московкою я,Одинокою яСтаріюся в чужій хаті —Така доля моя!
* * *
Породила мене матиУ високих у палатах,Шовком повила.У золоті, в аксамиті,Мов та квіточка укрита,Росла я, росла.І виросла я на дивоКароока, чорнобрива,Білолицая.Убогого полюбила,Мати заміж не пустила,Осталася яУ високих у палатахУвесь вік свій дівувати,Недоля моя.Як билина при долині,В одинокій самотиніСтаріюся я.На світ Божий не дивлюся,Ні до кого не горнуся…А матір стару…Прости мене, моя мати!Буду тебе проклинати,Поки не умру.
* * *
По улиці вітер вієТа сніг замітає.По улиці попідтиннюВдова шкандибаєПід дзвіницю, сердешная,Руки простягатиДо тих самих, до багатих,Що сина в салдатиПозаторік заголили.А думала жити…Хоч на старість у невісткиВ добрі одпочити.Не довелось. ВиблагалаТую копійчину…Та Пречистій поставилаСвічечку за сина.
ПРОРОК
Неначе праведних дітей,Господь, любя отих людей,Послав на землю їм пророка —Свою любов благовістить!Святую правду возвістить!Неначе наш Дніпро широкий,Слова його лились, теклиІ в серце падали глибоко!Огнем невидимим пеклиЗамерзлі душі. ПолюбилиТого пророка, скрізь ходилиЗа ним і сльози, знай, лилиНавчені люди. І лукаві!Господнюю святую славуРозтлили… І чужим богамПожерли жертву! Омерзились!І мужа свята… горе вам!На стогнах каменем побили.І праведно Господь великий,Мов на звірей тих лютих, диких,Кайдани повелів кувать,Глибокі тюрми покопать.І, роде лютий і жестокий!Вомісто кроткого пророка…Царя вам повелів надать!
П. С.
Не жаль на злого, коло йогоІ слава сторожем стоїть.А жаль на доброго такого,Що й славу вміє одурить.І досі нудно, як згадаюГотический с часами дом;Село обідране кругом;І шапочку мужик знімає,Як флаг побачить. Значить, панУ себе з причетом гуляють.Оцей годований кабан!Оце ледащо. Щирий пан,Потомок гетьмана дурного,І презавзятий патріот;Та й християнин ще до того.У Київ їздить всякий год,У свиті ходить меж панами,І п’є горілку з мужиками,І вольнодумствує в шинку.Отут він ввесь, хоч надрюкуй.Та ще в селі своїм дівчатокПеребирає. Та спростаТаки своїх байстрят з десятокУ год подержить до хреста.Та й тілько ж то. Кругом паскуда!Чому ж його не так зовуть?Чому на його не плюють?Чому не топчуть!! Люде, люде!За шмат гнилої ковбасиУ вас хоч матір попроси,То оддасте. Не жаль на його,На п’яного Петра кривого.А жаль великий на людей,На тих юродивих дітей!
