Не додому вночі йдучиЗ куминої хатиІ не спати лягаючи,Згадай мене, брате.А як прийде нудьга в гостіТа й на ніч засяде,Отойді мене, мій друже,Зови на пораду.Отойді згадай в пустині,Далеко над морем,Свого друга веселого,Як він горе боре.Як він свої думи тіїІ серце убогеЗаховавши, ходить собі,Та молиться Богу,Та згадує УкраїнуІ тебе, мій друже;Та іноді й пожуриться —Звичайне, не дуже,А так тілько. Надворі, бач,Наступає свято…Тяжко його, друже-брате,Самому стрічатиУ пустині. Завтра раноЗаревуть дзвіниціВ Україні; завтра раноДо церкви молитисьПідуть люде… Завтра ж раноЗавиє голоднийЗвір в пустині, і повієУраган холодний.І занесе піском, снігомКурінь – мою хату.Отак мені доведетьсяСвято зострічати!Що ж діяти? На те й лихо,Щоб з тим лихом битись.А ти, друже мій єдиний,Як маєш журитись,Прочитай оцю цидулуІ знай, що на світіТілько й тяжко, що в пустиніУ неволі жити;Та й там живуть, хоч погано,Що ж діяти маю?Треба б вмерти. Так надія,Брате, не вмирає.
* * *
Не так тії вороги,Як добрії люди —І окрадуть, жалкуючи,Плачучи, осудять,І попросять тебе в хату,І будуть вітати,І питать тебе про тебе,Щоб потім сміятись,Щоб з тебе сміятись,Щоб тебе добити…Без ворогів можна в світіЯк-небудь прожити.А ці добрі людеНайдуть тебе всюди,І на тім світі добрягиТебе не забудуть.
* * *
Не тополю високуюВітер нагинає,Дівчинонька одинокаДолю зневажає.– Бодай тобі, доле,У морі втопитись,Що не даєш мені й досіНі з ким полюбитись.Як дівчата цілуються,Як їх обнімають,І що тойді їм діється,Я й досі не знаю.І не знатиму. Ой, мамо,Страшно дівувати,Увесь вік свій дівувати,Ні з ким не кохатись.
* * *
– Не хочу я женитися,Не хочу я братись,Не хочу я у запічкуДітей годувати.Не хочу я, моя мати,За плугом ходити,Аксамитові жупаниНа ріллі носити.А піду я одружусяЗ моїм вірним другом,З славним батьком запорозькимТа з Великим Лугом.На Хортиці у матеріБуду добре жити,У аксамиті ходити,Меди-вина пити. —Пішов козак нерозумнийСлави добувати,Осталася сиротоюСтаренькая мати.Ой згадала в неділеньку,Сідаючи їсти:– Нема мого сина ЙванаІ немає вісти. —Не через два, не три літа,Не через чотириВернувся наш запорожець,Як та хиря, хиря,Обідраний, облатаний,Калікою в хату.Оце тобі ЗапорожжяІ сердешна мати!Нема кому привітати,Ні з ким пожуритись,Треба було б молодому,Треба б одружитись.Минулися молодіїВеселії літа,Немає з ким ости[г]логоСерденька нагріти.Нема кому зострінути,Затопити хату,Нема кому води тіїКаліці подати.
* * *
Ну що б, здавалося, слова…Слова та голос – більш нічого.А серце б’ється – ожива,Як їх почує!… Знать, од БогаІ голос той, і ті словаІдуть меж люди!…Похилившись,Не те щоб дуже зажурившись,А так на палубі стоявІ сторч на море поглядав,Мов на Іуду… Із туману,Як кажуть, стала виглядатьЧервонолицая Діана…А я вже думав спать лягатьТа й став, щоб трохи подивитьсяНа круглолицю молодицю,Чи теє… дівчину!… Матрос,Таки земляк наш з Островної,На вахті стоя,Журився сам собі чогось,Та й заспівав, – звичайне, тихо,Щоб капітан не чув, бо злихаЯкийсь лихий, хоч і земляк.Співа матрос, як той козак.Що в наймах виріс сиротою,Іде служити в москалі!…Давно, давно колисьЯ чув, як, стоя під вербою,Тихенько дівчина співала,І жаль мені, малому, сталоТого сірому-сироту,Що він утомився,На тин похилився,Люде кажуть і говорять:Мабуть, він упився.І я заплакав, жаль маломуБуло сіроми-сироти.…………………………………………….Чого ж тепер заплакав ти?Чого тепер тобі, старому,У цій неволі стало жаль —Що світ зав’язаний, закритий!Що сам єси тепер москаль,Що серце порване, побите,І що хороше-дорогеБуло в йому, то розлилося,Що ось як жити довелося, —Чи так, лебедику?! – Еге…
