Добро, у кого є господа,А в тій господі є сестраЧи мати добрая. Добра,Добра такого таки зродуУ мене, правда, не було,А так собі якось жилось.…І довелось колись меніВ чужій далекій стороніЗаплакать, що немає роду,Нема пристанища, господи!……………………………………………Ми довго в морі пропадали,Прийшли в Дар’ю, на якор стали.З Ватаги письма принеслиІ всі тихенько зачитали.А ми з колегою ляглиТа щось такеє розмовляли.Я думав, де б того добра,Письмо чи матір, взять на світі.– А в тебе єсть? – Жена і діти,І дом, і мати, і сестра!А письма нема…………………………………………….
* * *
Думи мої, думи мої,Ви мої єдині,Не кидайте хоч ви менеПри лихій годині.Прилітайте, сизокриліМої голуб’ята,Із-за Дніпра широкогоУ степ погулятиЗ киргизами убогими.Вони вже убогі,Уже голі… Та на воліЩе моляться Богу.Прилітайте ж, мої любі,Тихими речамиПривітаю вас, як діток,І заплачу з вами.
* * *
Закувала зозуленькаВ зеленому гаї,Заплакала дівчинонька —Дружини немає.А дівочі молодіїВеселії літа,Як квіточки за водою,Пливуть з сього світа.Якби були батько, матиТа були б багаті,Було б кому полюбити,Було б кому взяти.А то нема, сиротоюОтак і загину,Дівуючи в самотиніДе-небудь під тином.
* * *
За сонцем хмаронька пливе,Червоні поли розстилаєІ сонце спатоньки зовеУ синє море: покриваєРожевою пеленою,Мов мати дитину.Очам любо. Годиночку,Малую годинуНіби серце одпочине,З Богом заговорить…А туман, неначе ворог,Закриває мореІ хмароньку рожевую,І тьму за собоюРозстилає туман сивий,І тьмою німоюОповиє тобі душу,Й не знаєш, де дітись,І ждеш його, того світу,Мов матері діти.
* * *
Заступила чорна хмараТа білую хмару.Виступили з-за лимануЗ турками татари.Із Полісся шляхта лізе,А гетьман-поповичІз-за Дніпра напирає —Дурний Самойлович.З Ромоданом. Мов та галич,Вкрили Україну,Та й клюють єлико мога…А ти, Чигирине!А ти, старий Дорошенку,Запорозький брате!Нездужаєш чи боїшсяНа ворога стати?– Не боюсь я, отамани,Та жаль України, —І заплакав Дорошенко,Як тая дитина! —Не розсиплем вражу силу,Не встану я знову!…Возьміть мої гетьманськіїКлейноди, панове,Та однесіть москалеві,Нехай Москва знає,Що гетьмана ДорошенкаНа світі немає.А я, брати-запорожці,Возьму собі рясуТа піду поклони битиВ Межигор до Спаса. —Задзвонили в усі дзвони,Гармата гримала.У дві лави задніпрянціЗ москалями сталиАж на милю – меж лавамиПонесли клейноди…Годі тобі, Петре, питиІз Тясмина воду.Положили ті клейнодиПопенкові в ноги.Іди, Петре, в Межигор’яМолитися Богу.Не пустили Дорошенка,У рясі пізнали,Закували у кайдани,В Сосницю послали.А з Сосниці в ЯрополчіВіку доживати.Отак тобі довелося,Запорозький брате!Виглянуло над ЧигриномСонце із-за хмари,Потягли в свої улусиЗ турками татаре.А ляхи з своїм Чарнецьким,З поганим Степаном,Запалили церкву Божу.І кості БогданаЙ Тимошеві в СуботовіГарненько спалилиТа й пішли собі у Польщу,Мов добре зробили.А москалі з РомоданомВ неділеньку раноПішли собі з поповичемШляхом Ромоданом.Мов орел той приборканий,Без крил та без волі,Знеміг славний Дорошенко,Сидячи в неволі,Та й умер з нудьги. ОстилоВолочить кайдани.І забули в УкраїніСлавного гетьмана.Тілько ти, святий Ростовський,Згадав у темниціСвого друга великогоІ звелів каплицюНад гетьманом змуровати,І Богу молитисьЗа гетьмана, панахидуЗа Петра служити.І досі ще що рік Божий,Як день той настане,Ідуть править панахидуНад нашим гетьманомВ Ярополчі.
