Сонце заходить, гори чорніють,Пташечка тихне, поле німіє.Радіють люде, що одпочинуть,А я дивлюся… і серцем линуВ темний садочок на Україну.Лину я, лину, думу гадаю,І ніби серце одпочиває.Чорніє поле, і гай, і гори,На синє небо виходить зоря.Ой зоре! зоре! – і сльози кануть.Чи ти зійшла вже і на Украйні?Чи очі карі тебе шукаютьНа небі синім? Чи забувають?Коли забули, бодай заснули,Про мою доленьку щоб і не чули.
1848
* * *
А нумо знову віршувать.Звичайне, нишком. Нумо знову,Поки новинка на основі,Старинку Божу лицювать.А сиріч… як би вам сказать,Щоб не збрехавши. Нумо зновуЛюдей і долю проклинать.Людей за те, щоб нас зналиТа нас шанували.Долю за те, щоб не спалаТа нас доглядала.А то бач, що наробила:Кинула малогоНа розпутті, та й байдуже,А воно, убоге,Молодеє, сивоусе, —Звичайне, дитина, —І подибало тихенькоПопід чужим тиномАж за Урал. ОпинилосьВ пустині, в неволі…Як же тебе не проклинать,Лукавая доле?Не проклену ж тебе, доле,А буду ховатисьЗа валами. Та нищечкомБуду віршувати,Нудить світом, сподіватисьУ гості в неволюІз-за Дніпра широкогоТебе, моя доле!
ВАРНАК
Тиняючи на чужиніПонад Елеком, стрів я дідаВельми старого. Наш землякІ недомучений варнакСтарий той був. Та у неділюЯкось у полі ми зострілисьТа й забалакались. СтарийЗгадав свою Волинь святуюІ волю-долю молодую,Свою бувальщину. І миВ траві за валом посідали,І розмовляли, сповідалисьОдин другому. – Довгий вік! —Старий промовив. – Все од Бога!Од Бога все! А сам нічогоДурний не вдіє чоловік!Я сам, як бачиш, марне, всує,Я сам занівечив свій вік.І ні на кого не жалкую,І ні у кого не прошу я,Нічого не прошу. Отак,Мій сину, друже мій єдиний,Так і загину на чужиніВ неволі. – І старий варнакЗаплакав нишком. Сивий брате!Поки живе надія в хаті,Нехай живе, не виганяй.Нехай пустку нетопленуІноді нагріє.І потечуть з очей старихСльози молодії,І умитеє сльозамиСерце одпочинеІ полине із чужиниНа свою країну.– Багато дечого не стало, —Сказав старий. – Води чималоІз Ікви в [море] утекло…Над Іквою було село,У тім селі на безталанняТа на погибель виріс я.Лихая доленька моя!…У нашої старої паніМалії паничі були;Таки однолітки зо мною.Вона й бере мене в покоїСинкам на виграшку. Росли,Росли панята, виростали,Як ті щенята. ПокусалиНе одного мене малі.Отож і вчити почалиПисьму панят. На безголов’яІ я учуся. Слізьми! Кров’ю!Письмо те полилося… Нас!Дешевших панської собаки,Письму учить?!Молитись БогуТа за ралом спотикатись,А більше нічогоНе повинен знать невольник.Така його доля.Отож і вивчився я, виріс,Прошу собі волі —Не дає. І в москалі,Проклята, не голить.Що тут на світі робити?Пішов я до рала…А паничів у гвардіюПоопреділяла…Година тяжкая настала!Настали тяжкії літа!Отож працюю я за ралом.Я був убогий сирота.А у сусіда виросталаУ наймах дівчина. І я…О доле! Доленько моя!О Боже мій! О мій єдиний!Воно тойді було дитина,Воно… Не нам Твої ділаСудить, о Боже наш великий!Отож вона мені на лихоТа на погибель підросла.Не довелось і надивитись,А я вже думав одружитись,І веселитися, і жить,Людей і Господа хвалить…А довелося…НакупилиІ краму, й пива наварили,Не довелося тілько пить.Старої пані бахур сивийОкрав той крам. Розлив те пиво,Пустив покриткою… Дарма.Минуло, годі… НедоладуТепер і згадувать. Нема,Нема, минулося, пропало…Покинув ниву я і рало,Покинув хату і город,Усе покинув. Чорт нарадив.Пішов я в писарі в громаду.То сяк, то так минає год,Пишу собі, з людьми братаюсьТа добрих хлопців добираю.Минув і другий. ПаничіНа третє літо поз’їзжались,Уже засватані. ЖилиВ дворі, гуляли, в карти грали,Свого весілля дожидалиТа молодих дівчат в селі,Мов бугаї, перебирали.Звичайне, паничі. Ждемо,І ми ждемо того весілля.Отож у Клечальну неділюЇх і повінчано обох,Таки в домашньому костьолі.Вони ляхи були. НіколиНічого кращого сам БогНе бачив на землі великій,Як молодії ті були…Заграла весело музика…Їх із костьола повелиВ возобновленнії покої.А ми й зостріли їх і всіх,Княжат, панят і молодих,Всіх перерізали. РудоюВесілля вмилося. Не втікНіже єдиний католик,Всі полягли, мов поросятаВ багні смердячому. А ми,Упоравшись, пішли шукатиНової хати, і найшлиЗелену хату і кімнатуУ гаї темному. В лугах,В степах широких, в байракахКрутих, глибоких. Всюди хата,Було де в хаті погулятиІ одпочити де було.Мене господарем обрали,Сем’я моя щодень рослаІ вже до сотні доростала.Мов поросяча, кров лилась.Я різав все, що паном звалось,Без милосердія і зла,А різав так. І сам не знаю,Чого хотілося мені?Ходив три года я з ножами,Неначе п’яний той різник.До сльоз, до крові, до пожару,До всього, всього я привик.Було, мов жабу ту, на списіСпряжеш дитину на огніАбо панянку білолицюРозіпнеш голу на коніТа й пустиш в степ.Всього, всього тойді бувало,І все докучило мені…Одурів я, тяжко сталоУ вертепах жити.Думав сам себе зарізать,Щоб не нудить світом.І зарізав би, та диво,Диво дивне сталосьНадо мною, недолюдом…Вже на світ займалось,Вийшов я з ножем в халявіЗ Броварського лісу,Щоб зарізаться. Дивлюся,Мов на небі виситьСвятий Київ наш великий.Святим дивом сяютьХрами Божі, ніби з самимБогом розмовляють.Дивлюся я, а сам млію.Тихо задзвонилиУ Києві, мов на небі…О, Боже мій милий!Який дивний Ти. Я плакав,До полудня плакав.Та так мені любо стало:І малого знакуНудьги тії не осталось,Мов переродився…Подивився кругом себеІ, перехрестившись,Пішов собі тихо в КиївСвятим помолитисьТа суда, суда людськогоУ людей просити.
