Читать «Подорож Голубої Стріли» онлайн - страница 51

– Що ви скажете? – щосили кричав Начальник Поїзда, в очах якого блищали страх і захоплення. – Оце поїзд!

– Питаєш! – горлав у відповідь Машиніст.

– Нічого кращого досі не бачив!

– Нам пощастило, хлопці! – галасував і собі начальник Вокзалу. – Роберто, певне, син цього стрілочника. Оселимося тут, друзі, і будемо бачити щодня сотні таких поїздів.

– То що ж, може, зайдемо? – запитав Машиніст, лаштуючись завести локомотив.

– Зачекаймо ще трохи надворі! – запропонував Начальник Вокзалу. – Може, ще якийсь поїзд проїде.

За будкою стояв невеличкий тин – всього кілька метрів завдовжки. Під ним і поставили наші друзі Голубу Стрілу. Самі ж відшукали гілочку, обтрусили з неї сніг, посідали і стали знову чекати поїзда. Не минуло й кількох хвилин, як здалеку долинув якийсь шум: спочатку глухий, невиразний, він наростав і дужчав, мов морська хвиля; все ближче, все гучніше, і, нарешті, щось, наче грім, прогуркотіло і стихло.

– Це був не поїзд! – крикнув Начальник Вокзалу.

Раптом двері відчинилися, і з будки вийшов стрілочник. Він підняв ліхтаря і пильно подивився довкола. Здавалося, він був чимось стурбований, навіть наляканий.

– Роберто! – гукнув стрілочник. – Гей, Роберто!

В ту ж мить у віконечко виткнулося сонне хлоп'яче обличчя.

– Мерщій одягайся! Щось, певно, скоїлося! Це, мабуть, зсув або обвал.

– Зараз іду! – долинуло з будки.

Стукнуло, зачиняючись, віконце. Потім з дверей вискочив Роберто, застібаючи свою одежину і тримаючи в руці такого самого ліхтаря, як і в батька.

– Візьми прапорця з собою, – наказав батько, – і біжи оглянь колію з того боку, а я піду перевірю там. Тільки що-небудь помітиш – біжи притьмом до мене. Хутчіш, а то залишилося десять хвилин до експреса!

Батько пішов праворуч. А Роберто, схопивши червоного прапорця, що стояв біля дверей, бігцем рушив у протилежний бік. Він по коліна груз у снігу, але зовсім не звертав на це уваги.

– Треба оглянути якнайшвидше колію, бо через десять хвилин буде швидкий поїзд, – шепотів собі Роберто. – І лишенько нам, як трапиться що-небудь...

Пройшовши, може, метрів сто, Роберто раптом натрапив на величезну купу снігу й каміння, що звалилися з крутої гори, яка височіла над самісінькою колією. Тепер тут не проїхати. Якби на цю купу налетів поїзд, то, безперечно, сталась би катастрофа. Роберто відчув, як від цієї думки в нього затрусилися руки й ноги. Адже йому було тільки одинадцять років! Хлопцю вже здалося, ніби він чує гуркіт експреса. Роберто зразу ж уявив, як залізний велетень налітає на перепону. Розбризкуються вікна... Лунають зойки та крики поранених з охоплених полум'ям вагонів...

Хлопчина аж здригнувся і щодуху кинувся назад, до будки, гарячково щось вигукуючи. Він загрузав у снігу, падав, знову схоплювався і знову падав. Та ось Роберто посковзнувся і вдарився коліном об рейку. Скрикнувши від нестерпного болю, хлопець не втримався на ногах і сів на сніг. Він спробував був знову схопитися, та марно. Тоді Роберто став щосили гукати батька, але той не міг почути хлопця, бо звідти мчав, гуркочучи, швидкий поїзд. Все ближче, все гучніше сопіння двигуна і гуркіт коліс.