Читать «Подорож Голубої Стріли» онлайн - страница 52

Сили покинули Роберто... А поїзд уже не більш як за двісті метрів од нього. Останнім зусиллям хлопець підняв руку і відчайдушно замахав червоним прапорцем, якого він усе ж не випустив з рук.

– Стій! Зупинись! – кричав щосили Роберто. Але ніхто не почув кволого голосу хлопця.

Блискучі фари насувалися все ближче і ближче, протинаючи темряву. Залишалося сто, п'ятдесят метрів..І раптом пронизливо заскрипіли гальма. Колеса заскреготали на рейках: Увесь поїзд здригнувся і зупинився за кілька кроків од Роберто. Машиніст вистрибнув з кабіни

– Що таке? Що сталося? – запитав він, підбігши до Роберто.

– Обвал... – через силу мовив хлопець. – Он там завалило...

Тільки хлопець устиг це промовити, як одразу знепритомнів. Роберто здалося, ніби він занурюється в м'який: сніг, який був чомусь мокрий і гарячий. А трохи згодом, хлопець прийшов до тями у своєму ліжку.

– Обвал... – прошепотів він, – обвал...

– Нічого! Нічого! – лагідно озвався до нього якийсь незнайомий голос. – Небезпеки вже немає.

Роберто розплющив важкі повіки. В кімнаті було повнісінько людей. Якийсь синьйор у золотих окулярах, нахилившись над ліжком, мацав пульс на його руці. Це був лікар, що їхав швидким поїздом. Його покликали, щоб! він подав допомогу Роберто.

– Тату! – кволо промовив Роберто.

– Я тут, синку! – Люди, що зібралися в кімнаті й досі стримували подих, раптом забалакали всі разом.

– Молодець! Ти герой! – казали вони, звертаючись до! Роберто. – Ти врятував життя багатьом людям.

– Якби не ти, наш експрес лежав би зараз потрощений перед тією купою каміння.

– Ти хоробрий хлопець! – промовив, гладячи Роберта по голові, якийсь залізничник.

Це був начальник експреса. Роберто усміхнувся, але одразу ж скривився від різкого болю в коліні.

– Боляче? – запитав лікар. – Нічого, це мине, і сліду не лишиться. Якби ти втратив свідомість на одну хвилину раніше, сталася б катастрофа. Ти ще й так довго тримався. Хоробрий ти хлопець, он що!

Хлопцю від цих слів стало так радісно на душі, що він забув про біль.

За дві години рейки були звільнені від завалу, і поїзд помчав собі далі. Роберто з батьком залишилися самі. І лише тоді вони помітили, що в кімнаті ще, хтось є. Хтось чи, може, щось? Це була Голуба Стріла, яка скористалася загальним заміщанням і в'їхала до будки. Всі троє залізничників Голубої Стріли – Машиніст, Начальник Вокзалу та Начальник Поїзда стурбовано стежили за всім, що відбувалося. Тому зараз вони, як і личить у таку хвилину, зосереджено мовчали та стояли на своїх місцях, хоч їхні серця були сповнені любові та ніжності до хлопчика, що врятував такий великий поїзд.

– Диви! Диви! – раптом вигукнув батько. – Глянь, що це?

– Електричний поїзд, тату! Це електричний поїзд! А який гарний! Хіба ж ви не обіцяли мені купити його? Та й чудовий же, гляньте! А на платформах – рейки. Слово честі, їх вистачить, щоб прокласти кільцеву залізницю через усю нашу кімнату!

– Але ж я не купував цієї іграшки! – промовив розгублено батько. – Я сам уперше бачу цей поїзд.