Читать «Подорож Голубої Стріли» онлайн - страница 39

Франческо почав мацати руками по стіні. Так, ось і двері. Він знайшов холодний засув. Другою рукою намацав ручку і вже хотів був одімкнути двері, але тут йому раптом сяйнула думка:

«Доки я тут, грабіжники нічого мені не вдіють: адже вони до мене не дістануть, – міркував собі Франческо. – Я зроблю так: не відчиню дверей і край, тоді вони муситимуть швидше тікати звідси, як не хочуть потрапити в руки нічних патрулів».

У цю мить через віконце до нього знову долинув голос грабіжника:

– Швидше! Швидше там!

Але Франческо й з місця не рушив. Він навіть посміхнувся.

«Лютуйте, скільки хочете, – думав собі хлопець, – ви сюди все одно не дістанете! Самі ж сказали, що не можете пролізти у вузеньке вікно».

Та раптом інша думка затьмарила його радість:

«Злодії підуть, а як виберуся звідси я? Мене або заскочать тут, або зловлять, коли я вилазитиму. Ще подумають, що красти лазив. Хіба хто повірить, що злодії мене увіпхнули через віконце? »

Франческо не знав, що робити. Вихід підказали йому самі грабіжники: раптом вони тихенько постукали в двері.

– Відчини! – прошипів до нього голос, у якому чулася дика лють. – Негайно відчини, а то лихо тобі буде!

«Стукайте, стукайте! Вас там швидше почують і зловлять», – міркував собі Франческо.

І раптом йому спало на думку: треба кричати! Треба зчинити галас, розбудити власника магазину. Тоді всі зрозуміють, що він не допомагав бандитам.

Франческо перейшов через кімнату, натикаючись на меблі, яких у темряві не було видно. Нарешті він намацав пальцями слизьку поверхню вітрини, а збоку ручку, повернув її і прочинив вікно. Крізь отвори залізної штори в обличчя війнуло прохолодою. Франческо щосили загупав кулаками в штору й закричав:

– Рятуйте! Допоможіть! Ловіть злодіїв! Ловіть злодіїв!

На вулиці хтось швидко пробіг. Може, це тікали грабіжники? Франческо ще дужче загрюкав кулаками і закричав на все горло. Йому було страшно, але він кричав так, що його чули на цілий кілометр. Просюрчав свисток. Йому відповів другий. Нічні патрулі поспішали на допомогу. А Франческо без упину гупав у штору, аж поки почув чиїсь кроки та грізний голос:

– Гей, ви! Стійте, а то стріляти буду! Ні з місця, бо там і покладу!

– Нарешті їх схопили, – прошепотів Франческо, безсило падаючи на долівку.

Незабаром хтось постукав у штору.

– Гей, хто там? Відкривайте штору і виходьте: все одно ви вже в наших руках.

Франческо ледь зрушив на кілька сантиметрів штору, як раптом її підхопила знизу дужа рука і підняла аж під стелю. Перед ним стояв поліцейський з пістолетом у руці. А недалеко від крамниці просто посеред вулиці кілька патрульних одягали злодіям залізні наручники.

– Та це ж дитина! – вигукнув поліцейський, схопивши Франческо за плече...

– Я сюди не залазив... – ледь чутно промимрив Франческо. – Це вони мене...

– Ага, тепер, кажеш, не залазив? А як же ти опинився в крамниці? Тобі, мабуть, захотілося новорічного подарунка? Га?..

Франческо глянув у кімнату, освітлену кишеньковим ліхтариком поліцейського, і впізнав крамницю іграшок. Кров захолола у нього в жилах: та це ж магазин іграшок, магазин Голубої Стріли! Але злодії навряд чи йшли сюди за цяцьками: їх цікавила тільки залізна шафа з грішми, що стояла за дверима цієї кімнати.