Читать «Подорож Голубої Стріли» онлайн - страница 28

Пам'ятник чомусь барився з відповіддю. А може, він уже й не пригадував, коли саме сходив з п'єдесталу?

Бачите, ніхто не знає, про що і як думають пам'ятники.

– Це трапилося, – промовив нарешті Старий Патріот, – місяців шість тому. Була, пригадую, неділя. На площу насходилася сила-силенна людей.

– І всі бачили, як ви їздили верхи? – перепитав Півбороди.

– Ні, прогулюватися я пішов згодом. Послухайте, як це все трапилося. Як я вже говорив, людей зійшлося хтозна-скільки, і всі вони чогось вимагали. Спочатку я не міг ніяк зрозуміти, чого вони хочуть. Але потім я виразно почув їхні слова і зрозумів усе. Серце моє закалатало. «Геть з Італії! – вигукували вони. – Геть з Італії, чужинці! » – «Чорт забирай, – подумав я, – та це ж мій бойовий переможний клич! » Мені здалося, ніби я опинився серед тих людей і відчув, що от-от не втримаюсь і гукну разом з ними: «Геть, чужинці! Геть, чужинці! » Он як воно було.

– І на цьому все кінчилося?

– Ні, зовсім ні. Найголовніше відбулося потім. На той галас з'явилися карабінери. Я, звичайно, не злякався їх. А люди почали розбігатися хто куди. Тільки один чоловік і не думав тікати. Він вибіг на східці п'єдесталу, видерся на шию мого коня і сів поперед мене. Вмостившись на коні, він почав вигукувати: «Геть, чужинці! » «Оце молодець! – подумав я. – Видно, що переді мною справжній патріот. Його неодмінно нагородять медаллю», – вирішив я.

– Ну, і дали йому медаль? – запитав Півбороди.

– Що?

– Медаль...

– Де там! Цього чоловіка посадили в тюрму. Я перш не вірив своїм бронзовим очам. Його закували в кайдани і кинули в тюрму. Мене охопив страшенний гнів, і я так обурився, що вже й не тямив, що зі мною скоїлося. Я з'їхав з п'єдесталу і галопом помчав вулицею. Вже біля самої тюрми я нарешті отямився.

– І ви бачили вашого товариша?

– Так, бачив. Він виглядав з віконця на третьому поверсі. Те віконечко було таке маленьке, що я побачив тільки ніс та очі друга. Проте я зразу впізнав відважний погляд і голос мого знайомого, коли той озвався до мене... Знаєте, друзі, мені сяйнула одна думка, – раптом сказав Пам'ятник. – А що, коли він і досі там?..

– Але ж минуло вже шість місяців відтоді. Його вже, напевне, давно випустили.

– А все ж давайте заїдемо в тюрму. Вона зовсім близько, якихось пару кроків звідси. Он там, у кінці бульвару, бачите? Ото зрадіє та здивується сердешний чоловік. Я вас довго не затримаю. Потім я повернуся на свій п'єдестал, а ви підете собі далі.

Начальник Голубої Стріли став, певна річ, заперечувати.

– Ми вже й так забарилися, – промовив він, поглядаючи на свій годинник.

Сидячий Пілот, який весь час кружляв без упину на висоті бороди Старого Патріота і не пропустив жодного слова з його розповіді, втрутився в розмову:

– Послухайте, адже тільки завдяки Старому Патріоту нам пощастило відшукати слід, – сказав він. – Давайте й ми його потішимо, власне, йдеться лише про якихось десять хвилин.