Читать «Подорож Голубої Стріли» онлайн - страница 29

– Для вас десять хвилин, може, й дрібниця, – заперечив Начальник Вокзалу, – а для поїзда – це багато. Це майже година... без п'ятдесяти хвилин!

Але Машиніст, не спитавши дозволу Начальника Вокзалу, вже повернув Голубу Стрілу на повній швидкості до тюрми. Незабаром ця споруда ніби виповзла з пітьми – величезна, сіра, з сотнями маленьких чорних дірок замість вікон.

– Щось нікого не видно, – промовив Старий Патріот, уважно обдивившись усі поверхи.

– Ану дозвольте мені заглянути, – шепнув йому на вухо Сидячий Пілот. Не встигли всі оком змигнути, як він літав уже попід дахом і заглядав то в одне, то в друге віконце, не залітаючи, проте, в камери, де було темно, хоч в око стрель.

У камерах було повно в'язнів, але Сидячий Пілот жодного з них не знав, а тому й не міг покликати. На щастя, допоміг Пам'ятників кінь, який дзвінко заіржав.

– Браво! – вигукнув Пам'ятник. – Бачу, ти також згадав нашого друга...

Цього разу в одному заґратованому віконці третього поверху з'явилося худе обличчя з гордими, палючими очима.

– Привіт! – гукнув Пам'ятник, упізнавши в'язня.

– О, здрастуйте! А я вже думав, що ви більше не прийдете до мене! – озвався в'язень. – Я подумав, що це мені ввижається наша перша зустріч.

– Як бачиш, не ввижається! Це справді я, шкода тільки, що бронзовий. Та це нічого. Принаймні це не заважає мені бути справжнім патріотом. А вас ще не звільнили?

– Та де там. Тут у нас, як у книжці про Піноккіо [6], пам'ятаєте? Злодіїв випускають, а патріотів – ні. Та я не впадаю в розпач. Тільки жаль родини, бо не можу зустрічати новорічну ніч укупі з ними. Мій синок, певно, чекає подарунка від Феї, але що я можу йому послати? Тут же нема іграшок.

– А ми – що, не іграшки? – вигукнув тоді Сидячий Пілот.

В'язень примружив очі і побачив малесенького літачка, який пурхав, наче метелик, перед самісіньким вікном. Літак був такий малесенький та гарненький, а в кабіні сидів такий відважний пілот, що чоловік не міг стримати усмішки. Потім він глянув на землю і побачив там Голубу Стрілу, ковбоїв, які гарцювали на кониках, індіанців та інші іграшки, що з висоти третього поверху здавалися не більшими за мишенят.

– Ех, якби тут був. мій синок! – зітхнув в'язень.

– А що б йому тут найкраще сподобалося, як ви гадаєте? – запитав у в'язня Курдуплик, який уже безперечно щось надумав.

«Врешті, – міркував собі Курдуплик, не обов'язково йти всім до Франческо, бо тоді багато дітей зовсім залишаться без подарунків. По-моєму, ліпше було б розподілити іграшки так, щоб удовольнити якнайбільше дітей».

– Не знаю, – збентежився в'язень. – Коли я ще був дома, мій син дуже хотів паперового змія.

– Тоді йому, напевне, сподобається змій без нитки, – сказав Сидячий Пілот.

– Що це за змій без нитки, не розумію?

– Я хочу сказати, що коли ви дасте мені адресу, я полечу до вашого сина і сяду йому просто на подушку, не гірше, ніж на найкращий аеродром світу.

Цього разу Сидячий Пілот перевершив своєю добротою і запопадливістю навіть Курдуплика.

Несподівано Пам'ятник зареготав з такою силою, що аж луна пішла вулицями.