Читать «Подорож Голубої Стріли» онлайн - страница 19

– Тисяча китів-базік! – вилаявся Капітан Півбороди. – Це не дівчата, а сороки, нізащо тобі не помовчать...

– Тут хтось є! – промовила своїм співучим голосом Лялька Роза.

– Мені здається, тут скрізь люди, – сказав боязко Машиніст. – Кому це спало на думку сидіти в під'їзді в таку скажену холоднечу? Як на мене, то повірте, я б не пожалів віддати й колеса від мого локомотива за м'яке ліжко та гарячу грілку в ногах.

– Тут якась дівчинка! – в один голос скрикнули Ляльки.

– Гляньте, вона спить.

– Помацайте, яка вона холодна. Вся, мов крига.

Кілька Ляльок простягли свої руки, щоб доторкнутися до холодної дівчинки. Вони робили це дуже тихесенько, боячись розбудити її. Та дитина не прокидалася.

– На ній саме лахміття! Може, вона полаялася із своїми рідними? А може, побилася з товаришками і тепер боїться йти додому така обшарпана та брудна?

Ляльки так захопилися, що й не помітили, як заговорили між собою на весь голос, одначе дівчинка нічого не чула і сиділа нерухомо, зіщулившись, біла мов стіна. Руки ЇЇ були простягнуті до вух, немов вона хотіла розтерти й зігріти їх. Але руки були холодні як сніг.

– Нумо, нагріємо її, – запропонувала Лялька Роза і перша стала розтирати дівчинці руки. Роза довгенько терла, проте це нічого не допомогло: руки були все одно як дві крижинки.

Побачивши, що Ляльки вовтузяться біля дівчинки, один солдат зістрибнув з даху вагона і підійшов до них.

– Е-е, – промимрив він, оглянувши дитину. – Таких дівчаток я вже бачив багато.

– Невже? Ви її знаєте? – запитали Ляльки.

– Чи вона мені знайома? Ні, власне, цієї дівчинки я не знаю, але знаю таких, як вона. Це просто з бідної родини дівчинка – от і все.

– Як той хлопчик, у якого ми були в підвалі?

– Ще бідніша, набагато бідніша. У цієї дівчинки немає навіть підвальної кімнати. її заскочила на вулиці хуртовина, от дівчинка й заховалася в цей під'їзд, щоб зовсім не замерзнути.

– А зараз вона спить?

– Так, спить, – сказав солдат. – Але спить вона дивним сном...

– Що ви хочете сказати?

– А ось що: мені здається, вона вже більше не прокинеться...

– Ну, це вже справжня нісенітниця! – заперечила Лялька Роза. – Чому це вона не прокинеться? А от я залишуся біля неї і зачекаю, доки вона прокинеться. З мене вже досить подорожування. Я звикла сидіти дома, і мені зовсім не подобається вештатися вночі по вулицях. Краще я залишуся тут із цією дівчинкою, а коли вона прокинеться, піду до неї додому.

З Лялькою Розою ніби щось скоїлося. Вона як не та стала: у неї зовсім пропав задерикуватий тон, ' що завжди викликав лють у Капітана Півбороди. В її прозорих блакитних очах раптом засяяли якісь дивні вогники.

– Я залишаюся тут! – рішуче повторила Роза. – Шкода мені нашого Франческо, але я не думаю, що він буде побиватися за мною. Франческо – хлопець, і навіщо йому ляльки? Ви передасте йому від мене привіт. Гадаю, він пробачить мені. А втім, ще може бути й так, що ця дівчинка піде в гості до Франческо і візьме мене з собою, тож ми зустрінемося з ним...