Читать «Подорож Голубої Стріли» онлайн - страница 17

– Доки цей міст буде готовий, то розвидниться, і нас половлять, – бурчав Капітан Півбороди, похитуючи головою.

Та іншої ради не було. Треба було рятуватися. Всі роботи під керівництвом свого Інженера, який сам був роботом надзвичайно складної конструкції (він складався з сили-силенної блоків, важелів і неймовірної кількості гвинтів), узялися до праці.

– Краном ми піднімемо Голубу Стрілу і поставимо її на міст, – пообіцяв Інженер. – Пасажирам залишатися на місцях!

Промовляючи ці слова, він згорда поглядав на Ляльок, які, що й казати, захоплено дивилися на Інженера. Тільки Лялька Нера залишалася вірна своєму Пілоту і не зводила з нього очей.

Пішов сніг. Вода в калюжі стала швидко прибувати. Здавалося, складним розрахункам Інженера судилося зазнати краху.

– Нелегка справа – спорудити місток під час повені, – процідив крізь зуби Інженер, – але сподіваємося, що все-таки спорудимо.

Щоб прискорити будівництво, Полковник віддав у розпорядження Інженера всіх своїх солдатів. Місток зростав на очах над темною водою баюри. Серед пітьми й сніговиці лунав брязкіт заліза, стукіт молотків і блоків передачі роботів-монтажників. Ковбої та індіанці на конях поперепливали тим часом на другий берег і стали там табором. Здалека видно було червону цяточку, яка то спалахувала, то гасла, немов світлячок. Це смоктав свою люльку Срібна Пір'їна. З вікон Голубої Стріли пасажири пильно стежили за цією червоною цяточкою, що жевріла, мов далека надія. І три Ляльки-Артистки, що теж не відривали очей від вогника, сказали водно:

– Це, напевне, зірочка. ,

Бачите, вони були великими мрійницями: їм увижалися зорі навіть сніжної ночі. Та нехай мріють, аби почували себе щасливо, чи не так?..

Небагато минуло часу, і на будівництві залунали радісні вигуки: «Ура! Ура!» Це роботи-монтажники й олов'яні солдати досягли другого берега калюжі. Міст був готовий!

Великий кран підняв Голубу Стрілу і поставив її на рейки (тут, як і на кожному добропорядному залізничному містку, були рейки), Начальник Вокзалу дав зелений сигнал – сигнал для від'їзду, Машиніст натиснув на важіль, і поїзд, легенько здригнувшись, рушив по містку. Та не проїхали вони й кількох кроків, як Генерал зчинив тривогу:

– Погасити світло! Над нами – ворожа авіація!

– Тисяча китів з пухлою печінкою! – крикнув Капітан Півбороди. – Щоб я свою бороду проковтнув, коли це не Фея!

В цю мить високо над площею з'явилася, все збільшуючись, величезна довгаста тінь. Втікачі з першого погляду впізнали летючу мітлу та двох бабусь на ній.

Фея, треба вам сказати, була вже примирилася з утратою своїх найкращих іграшок. Вона позбирала решту іграшок з полиць та комори і, вилетівши в димар на мітлі-автоматі, рушила у свій звичайний передноворічний політ. Але не встигла вона долетіти ще й до середини площі, як служниця вигукнула:

– Синьйоро баронесо, гляньте-но вниз!

– Куди? – озирнулася та. – Ага... бачу... бачу. То часом не фари Голубої Стріли?

– Отож мені теж так здається, синьйоро баронесо.