Читать «Подорож Голубої Стріли» онлайн - страница 21
Джанни Родари
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Низько нагнувши голову, Курдуплик швидко біг поперед поїзда. Йшов густий лапатий сніг, брук швидко вкривався білою пухкою ковдрою. Дедалі важче ставало Курдуплику нанюхувати сліди драних черевиків Франческо. Все частіше песик зупинявся, нерішуче поглядав навколо, вертався своїм слідом назад і біг у інший бік. «Може, тут Франческо зупинявся, щоб побавитися, – розмірковував собі цуцик, – тому й сліди такі поплутані».
Машиніст, мружачи очі, поволі вів поїзд за Курдупликом. Від повільної їзди пасажири почали вже мерзнути.
– Треба їхати швидше, швидше! – бубонів Капітан Півбороди. – Якщо так лізтимемо далі, то боюся, що не доїдемо цього року і ще, чого доброго, на ранок потрапимо під колеса трамвая.
Кілька разів Начальник Вокзалу криками підганяв Курдуплика. Та що той, бідний, мав діяти, коли і сам замерз, як цуценя? Навіть ніс його зашерх, а часу, щоб потерти його лапою, песик не мав. Сліди Франческо примушували Голубу Стрілу робити зигзаги, виїжджати й з'їжджати з тротуарів, кружляти по площах і перетинати по три-чотири рази одну й ту саму вулицю.
– Що за звичка – отак кружляти вулицею? – сердився Начальник Вокзалу. – Дітей хоч учи, хоч не вчи, що найкоротша лінія між двома точками є пряма, а вони тільки вийдуть зі школи, так і починають застосовувати знання на практиці: ходять по колу. Ось подивіться ви на цього Франческо: на відстані десяти метрів він десять разів переходив, вулицю. Просто дивно, як це його не переїхала машина!
А Курдуплик невтомно винюхував під снігом сліди свого друга. Він не відчував ні холоду, ні втоми і, никаючи по сліду, подумки вів розмову з Франческо:
«Ми всі їдемо, всі поспішаємо до тебе, Франческо. Ти навіть і гадки не маєш, як радітимеш, побачивши повний поїзд подарунків, цілісінький караван іграшок!»
Він так захопився своєю розмовою з Франческо, що забув про все, і схаменувся аж тоді, коли забіг кроків за десять від місця, де пропав слід хлопця. Довелося Курдупликові повертати назад, а Машиністові – вдесяте зупиняти поїзд. Бідний собачка кидався то сюди, то туди, але ніяк не міг уже натрапити на запах слідів Франческо. Нарешті він безпорадно зупинився. І не де-небудь біля воріт чи на тротуарі – прямісінько посеред тісної, тьмяно освітленої вулиці, в грузькому снігу.
«Просто неймовірно! – подумав Курдуплик, – не міг же хлопчина знятися й полетіти? !»
– Що там скоїлося, гей? – крикнув Генерал, якому скрізь ввижалися вороги. Він їх бачив де треба і де не треба.
– Курдуплик не знаходить далі сліду, – цілком спокійно пояснив Генералові Машиніст.
У вагонах усі невдоволено загомоніли. Ляльки вже повірили в неминучу свою смерть у снігових заметах.
– Тисяча мерзлих китів! – вигукнув Півбороди. – Цього ще нам бракувало...
– Його вкрали! – схвильовано вигукнув Генерал.
– Кого вкрали?
– Хлопця, чорт забирай! Нашого Франческо! Його слід дійшов до середини вулиці і там як у воду впав. Що б це могло означати? А тільки те, що хлопця схопили, кинули у машину й повезли з такою швидкістю, що й сліду не лишилося.
