Читать «Подорож Голубої Стріли» онлайн - страница 13

Проте Сидячий Пілот, щоб остаточно пересвідчитися в усьому, вирішив провести глибоку розвідку в районі розташування ліжка. Він зробив два чи три круги над самісінькою головою хлопчика, який махнув спросоння рукою, неначе відганяючи муху. Повернувшись до своїх, Пілот доповів:

– Ніякої небезпеки, синьйоре Генерале! Ворог, пробачте... я хотів сказати: дитина міцно спить...

– Тим краще, тоді захопимо його зненацька в полон! – заявив Генерал.

Але цього разу обурилися ковбої:

– Полонити дитину? Хіба наші ласо зроблені для цього? Ми накидаємо наші аркани тільки на шиї диких коней та биків у преріях, а не на дітей! Тому хай кожен собі затямить, що ми повісимо на першому ж кактусі того, хто посміє хоч пальцем зачепити сонного хлопчину!

З цими словами вони пустили коней навскач і оточили Генерала, тримаючи напоготові свої аркани, щоб зашморгнути їх, у разі потреби, на Генераловій шиї.

– Я це сказав так собі, – промимрив Генерал, – просто так собі. Навіть пожартувати вже не можна. Авжеж, ви не розумієте жартів, хлопці!..

Втікачі підійшли впритул до ліжка. Не скажу, іщ>б їхні серця після пережитого переполоху билися спокійно: кожна лялька ще тремтіла від переляку. Через це вони й ховалися за спину Жовтого Ведмедика, який так і не второпав нічогісінько з усього того, що тут коїлося. У нього, бачте, в голові була тирса, це я знаю напевно. Тому цей Ведмедик міркував надзвичайно повільно – був справжнім тугодумом! Він ще міг якось добрати одну річ, та й то коли йому розтлумачиш, а коли треба було зрозуміти самому якусь складнішу думку, в нього починала страшенно боліти голова. Зате зір у Жовтого Ведмедика був напрочуд гострий. Це ж він зразу побачив, що в ліжку спить не ворог, а дитина. Тому він і не злякався. Навпаки, йому негайно закортіло стрибнути до хлопця в ліжко і побавитися з ним (адже Ведмедикові важко було зрозуміти, що сонні діти не граються навіть з іграшковими ведмедиками).

Підійшовши до ліжка, втікачі побачили в ньому білявенького хлопчика. Хотіли б дізнатись, які в нього очі – блакитні чи карі, – але дитина спала. На ослінчику біля гасового каганчика лежав згорнутий учетверо аркуш паперу. На ньому з одного боку була написана великими нерівними літерами адреса.

– Запевняю вас, це – шифроване донесення, – висловив свій здогад Генерал, який уже встиг запідозрити дитину в шпигунстві на користь ворога.

– Цілком можливо, – погодився Начальник Вокзалу. – Та навіть якщо й так, прочитати його ми все одно не зможемо. Не нам воно адресоване. Ось бачите? Тут написано: «Синьйорі Феї».

– Дуже цікаво, – промовив Генерал. – Листівка адресована синьйорі Феї, тобто нашій хазяйці. Чого доброго, він ще міг її сповістити про нас, як ви гадаєте? А якщо він вів спостереження за нами, га? Ми мусимо будь-що дізнатися про зміст цього листа.

– Все одно не сміємо! – наполягав на своєму Начальник Вокзалу. – Адже це порушення конституційної гарантії таємниці листування.