Читать «Подорож Голубої Стріли» онлайн - страница 12

І тільки роззявив рота, щоб крикнути «Вогонь! », як раптом пролунав химерний Курдупликів голос:

– Зупиніться! Благаю, припиніть усе це!..

– Хто там ходить? У... чорт! Відколи це собаки стали командувати військом? Р-розстріляти його! ! – загорланив несамовито Генерал.

Та Курдуплик ніби й не чув цього.

– Прошу вас, дайте команду припинити ці витівки. Запевняю вас, що цей «ворог» нам зовсім не ворог, – наполягав собачка.

– Гм... Що ж це за дивина! – бовкнув злісно Генерал. – «Не ворог», це все ж таки – «ворог», а тому його треба безжально знищити!

– Та ви придивіться, будь ласка, краще, – благав Курдуплик. – Адже я бігав туди, щоб подивитися зблизька. Знаєте, хто там? Зовсім не ворог, а дитина, і вона спить...

– Дитина, кажеш? – не вгамовувався Генерал. – А що їй, дитині, робити на полі бою?

– Але ж, синьйоре Генерале, ми не на полі бою, в тому й річ. Адже ми в підвалі, хіба ви цього не бачите? – переконував Курдуплик. – Синьйори і синьйорини, прошу рухатися обережно. Ми перебуваємо зараз, як я вже вам говорив, у колишньому винному льоху, звідки легко вийти надвір. Одного тільки я не знав, – вів далі розумний ганчір'яний собачка, – я не знав, що в підвалі мешкають люди. Он там, у кутку, де блимає світло, стоїть розкладне ліжко, а в тому ліжку спить хлопчик. Може, вам закортіло збудити його гарматами?

Тут не втерпів і Срібна Пір'їна, що досі спокійно попахкував своєю довгою люлькою.

– Собака слушно каже. Я теж бачу дитину і не бачу ворога...

– Та що ви! Тут, безсумнівно, криється хитрість підступного ворога, – правив своє (тільки вже не так завзято) Генерал, переконавшись, що сподівання на війну марні. – Ворог, бачите, прикидається невинним дитятком...

Але Генерала вже ніхто не слухав. Навіть боязкі Ляльки і ті повилазили зі своїх схованок і, примруживши очі, розглядали темний підвал.

– Таки й справді – дитина, – промовила одна.

– Еге ж, білявенька, я теж бачу, – сказала друга.

– Це якась невихована дитина, – осудливо кинула третя. – Бачте, спить і пальця тримає в роті.

В підвалі, безперечно, мешкала бідна родина. Про це свідчили старі, обшарпані меблі. На долівці був простелений сінник для спання, біля холодної груби, в старому ліжку, спала дитина, а на долівці лежала погнута миска для вмивання. Батьки, напевне, були на роботі, а може, й жебракувати пішли, залишивши малюка самого в хаті. Дитина лягла спати і не погасила каганця, що блимав поруч на табуретці. Дуже ймовірно, що малюк боявся спати в темряві, а може, йому подобалися величезні тіні від миготливого каганця, що плигали на стінах і стелі. Дитина й заснула, напевне, спостерігаючи оті танці тіней.

Наш Генерал, якому ніколи не бракувало фантазії, прийняв гасовий каганець за вогні ворожого табору і знову зняв був тривогу.

– Тисяча китів-близнюків! – вилаявся Капітан Пів-бороди, нервово поскубуючи свою бороду. – Ви мене хотіли переконати, що на обрії – піратський корабель. Цей хлопчина, як придивитися до нього в підзорну трубу, анітрохи не скидається на пірата. У його руках я не бачу абордажного списа, на очах зовсім нема чорної пов'язки, і потім: де ж у цього хлопця чорний прапор із білим черепом і кістками – емблемою піратів? Мені здається – це мирна бригантина, що плаває в океані снів...