Читать «Пастка-22» онлайн - страница 238

Малий Семпсон випав дощем. Ті, хто помічали краплі його на своїх руках чи грудях, сахалися з жахом і відразою, немов намагалися вискочити з власної ненависної шкіри. Люди безладно кинулися навтьоки, озираючись з мукою і жахом в очах, наповнюючи густий, тінистий, шелесткий ліс своїм кволим хеканням та зойками. Йосаріан нестямно гнав поперед себе двох жінок, що хитались і спотикалися, підштовхував І наказував поспішати, а потім з лайкою кинувся назад на допомогу Голодному Джо, який зачепився за покривало чи за футляр фотоапарата і плюхнувся лицем у баговиння потічка.

В ескадрильї уже все знали. Люди в формі також забігали і заверещали або завмирали на місці, охоплені страхом, як сержант Найт і Док Деніка, що задерли голови і зосереджено стежили за провинним, самотнім літаком з Маквотом, який, накренившись, поволі кружляв і кружляв, набираючи висоту.

— Хто це? — стурбовано закричав Йосаріан до Дока Деніки, підбігаючи, задиханий і кульгавий, з тоскними, вологими очима, що палали гарячковим болем. — Хто в літаку?

— Маквот, — сказав сержант Найт. — З ним два нових пілоти на тренувальному польоті. Док Деніка також там.

— Я тут, — заперечив Док Деніка дивним і схвильованим голосом, кинувши переляканий погляд у бік сержанта Найта.

— Чому він не йде на посадку? — розпачливо вигукнув Йосаріан. — Навіщо він набирає висоту?

— Мабуть, він боїться йти на посадку, — відповів сержант Найт, не відриваючи важкого погляду від самотнього літака, що дерся вверх. — Він розуміє, в якій він халепі.

А Маквот піднімався все вище і вище, з монотонним гулом ведучи літак угору повільною, овальною спіраллю, що відносила його далеко над море, коли він прямував на південь, і аж до червонувато-коричневого передгір'я, коли, облетівши аеродром, ішов на північ. Невдовзі він уже був на висоті понад п'ять тисяч футів. Гудіння моторів було тихим, мов шепіт. Раптом, з несподіваним пахканням, розкрився білий парашут. За кілька хвилин розкрився другий і, слідом за першим, поплив донизу, просто до вільної посадкової смуги. На землі ніхто не ворушився. Ще тридцять секунд літак продовжував летіти на південь, тримаючи той самий курс, тепер уже звичний і передбачуваний, а тоді Маквот підняв крило і граційно пішов у віраж.

— Там ще двоє, — сказав сержант Найт. — Маквот і Док Деніка.

— Я тут, сержанте Найт, — жалібно промовив Док Деніка. — Я не в літаку.

— Чому вони не вискакують? — уголос запитав сам себе сержант Найт. — Чому не вискакують?

— Це безглуздо, — побивався Док Деніка, кусаючи губи. — Геть безглуздо.

Та Йосаріан раптом збагнув, чому Маквот не вискакує, і нестримно погнав через усю ескадрилью за літаком Маквота, махаючи руками і благально репетуючи: «Сідай, Маквоте, сідай!»; але, здається, ніхто його не чув і, певно, не чув його Маквот, і страшний, тужливий стогін вирвався з Йосаріанових грудей, коли Маквот ще раз розвернувся, гойднув на прощання крилами, подумав «ну, що ж, хай їм чорт» і врізався в гору.