Читать «Остання шабля» онлайн - страница 360

Анатолі^, тримаючи під руку Катерину, сказав строгим академічним тоном:

—      Явище рідкісне. Трапляється лише погожої, теп­лої осені. Найчастіше з акаціями і каштанами, що з якихось причин не цвіли весною. Наступного року зацвітають разом з іншими.

І кожен з них подумав про каштан, про цвітіння, що рано чи пізно приходить, бо неминуче мусить прийти.

—      Так-так,— неголосно, задумливо промовив Ла­димко.— Ще з весни збираюсь на могилу, та ніяк не зберусь. А треба з'їздити... На тому тижні.

—      До кого? — запитав Турбай.

—      До жінки,— схиливши голову і одразу ж спо­хмурнівши, тоскно відповів він.— У Севастополь. Зі мною була... На моїх очах міною».

—      Та чого ж ви? — схопила його за руку Катерина

і, намагаючись заглянути йому у вічі, задерла догори голову. — Чого ж ви так? Треба ж одружитись...

— Любив,— коротко відповів Ладимко і раптом додав: — А знаєш, полковнику... Хочеться щоб твоя шабля справді була остання. Щоб не горіли каштани, а цвіли, як оцей!.. Хай навіть для декого з нас — осін­нім цвітом...

Анатолій, дивлячись на людей, які його оточували, пригадав зміст щойно одержаного Цебрикового листа. Лист був короткий. Цебрик писав, що гіпотеза Люби­ма й Анатолія включена до плану досліджень геофі­зичного року. Дослідження провадитимуться за допо­могою ракет, а можливо, й за допомогою штучного су­путника Землі. Всіх зацікавила їхня гіпотеза, бо треба, зрештою, знати, звідки беруться плями на Сонці...

І здалось Анатолієві, що не тільки на Сонці, але й на Землі відбувався процес зникнення плям. Та на Сонці вони зникали тимчасово, а тут, у Пальмірі, під оцим каштаном і навколо нього, у всьому степовому просторі, який не осягнути оком,— зникали надійно, назавжди... Через тяжкі випробування, через бороть­бу, але ж зникали, сповзали з Землі, звільняючи її для цвітіння.

А каштан цвів, як і раніше.

Здавалося, якби навіть усі люди землі підійшли до нього і кожен зломив для себе по квітці, то й тоді б він не втратив свого розкішного цвітіння — цвів би й цвів, наперекір осені, наперекір зимовим стужам, що вже дихали на нього здалеку, наперекір отруйним радіоактивним хмарам, що десь незримо пливли над землею... ✓

ЕПІЛОГ

Минуло два роки.

За океаном чиясь підступна думка у безсилій ту­пості, мов розлючений цап у скелю, впиралася у вели-* ке історичне НЕ МОЖНА! Війни ніколи не почина­лися тоді, коли в агресора не було надії на перемогу. А часи таких надій минули назавжди...

Та на тихоокеанських атолах все ще злітав у стра­тосферу кораловий пил, повисав у вигляді страхітли­вого гриба, вибухові хвилі неймовірної сили здіймади урагани, що котилися по всій планеті. Голубі води благодатних лагун ставали отруйними, океанські течії несли в собі смертельні дози радіоактивності. Гинули японські рибалки і добре знали від чого — ця хвороба відома японцям, як нікому в світі. Кожна рибина ви­кликала підозріння, і господарки довго вагалися, перш ніж кинути її на сковорідку.

Надії треба було перетворити на певність, а перші несміливі припущення — на непорушний закон історії.