Читать «Остання шабля» онлайн - страница 362

Минулого місяця Іван Юхимович зустрівся з Лари­сою. Сталося це в молочному магазині. Турбай зайшов туди просто із цікавості.

Ось до автомата підійшла жінка з дівчинкою. Тур­бай не бачив її обличчя. Його увагу прикувало крихіт­не дівчисько, зодягнене в білу цигейкову шубку. Дів­чинці, як видно, йшов третій рік. Рожеві від морозу щічки, кирпатий носик, руки в білих рукавичках. Вона була схожа на пушинку. Дівчинка тримається за полу маминого пальта і насторожено зиркає на Тур­бая голубими, Ларисиними очима. Так, в її очах було щось від Лариси, і саме тому Турбай пильно придив­лявся до неї...

Та ось. мати наповнила алюмінієвий бідончик і схилилась до дівчинки. З-під капелюшка впало на щоку пасмо кольору осіннього листя... Це була вона!

Лариса, не розгинаючи спини, зиркнула спершу на Турбаєві чоботи, потім перевела погляд вище... В її очах Іван Юхимович помітив наростання тривоги, на­віть страху...

— Твоя? — запитав Турбай, показавши на дів­чинку.

— Моя,—тихо відповіла вона.

Лариса була все в тому ж таки пальті, що й тоді, на кладовищі. Бостон вилиняв, а комір подекуди обли­сів...

«Шубку, мабуть, продала»,—подумав Іван Юхи­мович.

Мовчки пішли по місту. Іванові Юхимовичу не тре­ба було питати, як вона живе. Зрозуміло без будь-яких запитань: так, як тисячі інших. Сосонка зуміла підня­ти крону, випрямити стан, щоб стати поруч з подру­гами і разом з ними розпушувати твердий грунт життя...

—      Як звати доньку?..

В Лариси затремтіли темні вії. Скорботно погляда­ла на Турбая. Про що вона думала зараз?.. Нарешті сказала:

—      Оленка...

Турбай підняв на руки дівчинку й поніс. Пушинка провела рукавичкою вздовж синюватого рубця, що пе­ретинав щоку Івана Юхимовича.

—      Дядю, і в мене є отакий олівець. Синій... Мені мама купила... Я собі теж намалюю...

Турбай стомлено посміхнувся.

—      Не треба, дочко... Навіки — не треба!..

Щось тепле, рідне було в голубих оченятах дівчин­ки. І хоч він знав, що це була не його дитина, в ньому прокинулося батьківське Лочуття до неї.

Несподівано для Лариси Турбай сів з Пушинкою на руках у таксі й показав на місце біля себе.

—      Сідай...

Лариса з бідончиком у руці розгублено тупцювала біля машини.

— Куди? — несміливо запитала вона.

— Сідай. Потім скажу...

Турбай спинив таксі біля ощадкаси. Це була та сама ощадкаса, куди протягом десяти років Лариса щомісячно вносила четверту частину Турбаєвої пен­сії для Анатолія. І її, і Турбая тут добре знали...

Іван Юхимович дістав із кишені ощадну книжку. Ту саму, заповітну... Простягнув її Ларисі.

— Одержуй... Для неї. Для Оленки... Лариса запитливо глянула на Турбая.

— Не розумію...

Іван Юхимович опустив дівчинку на підлогу.

—      Це дуже просто. Я радився з Марією. Ти ж від­мовилась від своїх прав на будинок. Отже, це твої —^: законні.

Турбай попросив рахунок і в лівому кутку вписав доручення на ім'я Лариси. Власне, його треба було тільки продовжити...

І, залишивши Ларису з дівчинкою біля віконця ощадкаси, вийшов. Оглянувшись, крізь широкі скляні двері побачив: Лариса розгублено перегортала сторін­ки ощадної книжки. Очевидно, вона проглядала ту графу, що зліва,— роки й місяці, роки й місяці... Про те ж саме думав і Турбай... Роки й місяці. Десять літ!.. А дівчинка дивилася на матір і не розуміла, чому на її віях тремтять іскристі сльозинки...