Читать «Остання шабля» онлайн - страница 359
Николай Данилович Руденко
Де ж чудо і в чому саме воно? В тому, що протягом тисячоліть каміння, з якого виростали гігантські піраміди, в руках полонених воїнів було безсилим проти нечисленних палиць з бронзовими наконечниками? Чи, може, в тому, що відшліфований тисячами ніг булижник в руках пролетарів, керованих людиною, чия постать височить на башті броньовика, виявився сильнішим за гармати, кулемети й танки всіх армій світу?..
Чуда немає ні в тому, ні в тому. Є залізні закономірності історії. І все ж попри всі закономірності є й чудо. Воно в людському духові. Воно в єдності думок та ідей. Воно в партії! Історичне чудо, чудо-закон, таке зрозуміле нам і недосяжне для розуму тих, чий вік на землі скінчився.
Могутня лев'яча голова Ладимка обрамлена коротко постриженим шорстким волоссям. Широкі волохаті брови нависають над очима, як два бур'янисті огріхи. А з-під брів визирає неспокійна думка...
— Обережніше! — кричить Олекса вантажникам, які по двох колодах спускають з кузова грузовика новий, добре промащений токарний верстат. — Чекайте, ми його мотуззям закріпимо...
Турбай, підійшовши ^о Ладимка, запитав:
— Про що думаєш, Трохиме Кіндратовичу? Ладимко повів плечима, міцніше натягнув кашкет.
— Про партію... Так часто слово це на язик наскакує, що ми іноді забуваємо, яка в ньому сила.
— Це так,— погодився Турбай.— У мене був один комеска. Завжди бінокль на грудях носив. Офіцери кепкували, що він, мовляв, і в лазні його не знімає. Якось виїхали з ним на рекогносцировку. Я показую на горизонт — он до отих дерев вишлеш дозори... А він мені: «Не бачу ніяких дерев». І бінокль на грудях теліпається... Отак і слово це — партія. Дозволяє далеко бачити. І дозори наші далеко вийшли. А дехто, як отой комеска... Вживає його тільки для форми.
— Хто ж той комеска? — хитрувато посміхнувся Ладимко.
Турбай невдоволено махнув рукою. Було зрозуміло, про якого комеска він зараз думав.
Прийшли Анатолій з Катериною і Ганна з Ничипором. Турбай запросив усіх додому.
Біля старої кузні Ладимко звернув увагу на каштан. О, то був незвичайний каштан!..
Кружляло осіннє листя, з неба долинало курликай-ня журавлів, що летіли у вирій, а в Пальмірі зацвів каштан. Перші ознаки його пробудження з'явилися ще в жовтні.
Крона аж до половини прикрасилася свіжим, молодим листям, а з-поміж листя визирали білі свічки, як це буває тільки у травні.
• —- Зроду не чув про таке диво,— щиро признався Ладимко, зачудовано позираючи на норовливого, впертого красеня, що не бажав визнавати ні осені, ні близької зими,— цвів наперекір їм, наперекір усім законам природи.— Поясни, агрономе! — звернувся секретар райкому до Анатолія. —Це ж просто чаклунство.
