Читать «Остання шабля» онлайн - страница 358

Сталося щось неймовірне. Розум Дмитра Івановича відмовлявся це сприймати. Ні, тут якесь непорозумін­ня. Горбатюк його просто не впізнав... З-під коліс хлюпнуло на Кузя рідке багно — і весь він з ніг до голови був захлюпаний багнюкою. Перед очима про­майнула темна глиба автомашини. За склом — дебела потилиця Горбатюка. І здалося Кузеві, що навіть по­тилиця Прокопова глузливо посміхається...

11

Був початок другої половини віку- Був початок другої половини листопада. Був початок нової бороть-* би за нове життя...

Незважаючи на вихідний, біля колгоспної майстер­ні під наглядом Олекси вивантажували з автомашини верстати, які щойно прибули. Тут же стояли Турбай і Ладимко.

Турбай розповідав Ладимісовї, скільки клопоту зав­дає МТС. Нагадав, який бій довелося витримати паль-мірівським комсомольцям із Горбатюком, щоб відбити колону бурякопідіймачів.

— До МТС у партії теж незабаром руки дотягнуть­ся,— замислено сказав Ладимко.— Треба шукати про­стіші й дешевші форми.

І якось по-новому зазвучало для нього оце слово — партія. Не в приглушених, тьмяних зблискуваннях словесних турнірів, де слово це іноді вживається без­думно; не в безбарвній і безкрилій тріскотні начотни-ків, які, згадавши це слово, кожного разу вслід за ним випускають в аудиторію китовий фонтан цитат; не в святенницькій суєті чинуш, які словом цим користу­ються, мов щитом...

Слово, слово... Для них партія — тільки слово. Яка ж іще недосконала мова людська, коли й таку грандіозну силу, в котру закладено мільйони умів, бо­рінь людських, дум і доль, вона визначає одним-єди-ним словом. А слова, на жаль, мають властивість блід­нути від надмірного вжитку...

Чомусь пригадалася недавня поїздка в Ленінград. Ермітаж. Його перший поверх — музей древностей. Особливо довго затримався Ладимко в залах старо­давнього Єгипту. Дивився в гранітні обличчя фарао­нів, і перед очима виникали картини неймовірної дав­нини.

З ревом ї гуркотом вітер здіймає в розпечене небо сипучі піщані гори. Сонце одразу ж темніє, і все, що є живого в цю мить у пустелі, — гине, присипане па­лючим піском. Тут небо не знає, що таке хмарка. Тут нікому славити сонце, бо воно сіє тільки смерть...

І в центрі несходимих пустель вузенька смужка землі, де люди збирають по три врожаї на рік. То Чор­на Земля, долина Нілу, Єгипет...

Сотні тисяч рабів гинуть в каменоломнях, обтісую­чи велетенські гранітні брили. А серед пісків вирос­тають піраміди — безсмертя фараонів. І криваве про­кляття...

Сотні тисяч рабів охороняються воїнами фараона, озброєними тільки списами та бронзовими мечами. На кожного воїна — сотня рабів. А кожний раб — це та­кож полонений воїн з залізними м'язами і безстраш­ним серцем.

Такий Єгипет проіснував кілька тисячоліть. Чому ж ті сотні тисяч не закидали камінням мізерне військо фараона і не створили республіку рабів? Адже ж спис ї уламок граніту — майже рівноцінна зброя. І кого -міг покликати фараон на допомогу?

Вийшовши з Ермітажу, Ладимко поїхав на Фін­ляндський вокзал. В центрі великої площі височить чавунна башта броньовика і на ній — постать Леніна. А під ногами — сіра бруківка. Та сама бруківка, з якої колись виламувався булижник — найперша зброя про­летаріату. Проти цієї безхитрісної зброї були спрямо­вані не списи, а кулемети й гармати. На допомогу бур­жуазії поспішали війська з усіх континентів. І все ж таки пролетарський булижник переміг!..