Читать «Остання шабля» онлайн - страница 361

Подолавши дві титанічні сили — тяжіння Землі й тяжіння Місяця,— до Сонця полетіла космічна ракета з вимпелом СРСР. Вона стала найближчою сусідкою Землі і Марса і такою ж вічною, як вони.

Земля раптом стала не більшою від глобуса, наче всі на неї дивилися з іншої планети. А може, так воно й було? Адже ж металева планета в холоднечі космосу носила на собі тепло рук людських.

І ніколи людина не дивувалася так сама собі, як нині. Земний екватор одержав додаткове призначення: ним почали користуватися, як раніше ліктем або ар­шином.

Два екватори шовку. Півтора екватора сукна. Сім екваторів ситцю... Це тепер нікого не дивує,— кожна епоха народжує свої еталони... А чим же іще міряти? Адже ж цифри нашого зростання нині приступні лише астрономам.

І люди, читаючи контрольні цифри великої семи­літки, казали:

— Так!.. Неминучість воєн зникла. Через кілька років війни стануть взагалі неможливими... На віки вічні!

Поїзд мчав на північ. їхали делегати на Двадцять перший з'їзд.

Та не тільки делегати. Це був звичайний пасажир­ський поїзд. В одному з купейних вагонів двоє моло­дих кандидатів наук грали в шашки. То був Володи­мир Солодченко,— колишній Волька,— і Любим. Воло­димир їхав до Ленінської бібліотеки, де він мав працювати над статтею про петербурзький період Шевченка. Любим віз до Москви результати спостере­жень за штучною кометою, яку створила поміж Зем­лею і Місяцем наша ракета.

А в сусідньому купе того ж таки вагона на нижній полиці лежав Турбай,— делегат Двадцять першого з'їзду.Йому тепер смішно було згадувати, як він упер­ше побачив картоплесаджалку, як розгубився під час посівної. Три роки поміж двома з'їздами були для нього такою школою, якої він не забуде повік. Особ­ливо рік тисяча дев'ятсот п'ятдесят шостий — від його початку й до його кінця.

Пригадався кишеньковий календарик Лозового і його слова: «Треба, щоб він зберігся в пам'яті таким, яким був. Без будь-яких окрас. Бо інакше не буде зро­зуміла велич народного подвигу».

Згасла слава Горбатюка. Михайлівка тепер нічим не краща від інших колгоспів. І Горбатюк став людя­ніший, скромніший. Мабуть, зрозумів, що він уже не вінок, а тільки квітка у вінку.

Це було не так легко, але зрештою і в Пальмірі перейшли на грошову оплату. Поки що видавали на трудодень по десять карбованців. Що й казати,— ма­ло!.. Та чи можна це порівняти з тими копійками і грамами, які видавались раніше?..

Цього року пальмірівці закінчили будівництво ще однієї споруди — машинного парку. П'ять зернових комбайнів, три кукурудзяні, чотири бурякові, п'ятна­дцять тракторів... Та чи все перелічиш? Тепер Паль­міра має власну МТС. І навіть її «директора» — Олек­су Попудренка. Роботи по саму зав'язку. Тільки всти­гай Г..

Ганна, як і раніше, голова сільради і колгоспний парторг. Ничипір Басанець працює бригадиром. Жи­вуть вони в новій хаті, яку поставили поруч старої.

Побудували для себе нову хату і Анатолій з Кате­риною. Маленькому Турбаєві незабаром буде два роки.

А Ларивон з Параскою вирішили доживати віку у батьківській хаті. Дітей у них немає, то навіщо ж зав­давати собі клопоту? Правда, хата має тепер інший вигляд — вона під черепицею...