Читать «Остання шабля» онлайн - страница 357

Та чи може бути, щоб людина протягом чверті сто­ліття так-таки й не обросла надійними друзями?

Куди виїхав Бабенко?.. Про це, мабуть, відомо тіль­ки Ладимкові. Мабуть, приходив зніматися з обліку... Даремно Дмитро Іванович так жорстоко з ним повів­ся. Коли б знаття, що жертва буде марною, Кузь на неї б не зважився. І тепер було б з ким хоч словом перемовитись.

Хіба поїхати в обком до Лозового? Але ж ні!.. Ло­зовому — нещадна війна. І Ладимкові. У Кузя вже го­тові два листи до вищих партійних інстанцій. На цей раз пошта не була «відправлена» в пічку. Але потріб­ний підпис Горбатюка. Це головний козир Дмитра Івановича. Коли підпише — листам у всіх інстанціях буде відкрита зелена вулиця.

Чого ж не заходить Прокіп?.. Учора Дмитро Івано­вич йому дзвонив. Жіночий голос із контори поціка­вився, хто його питає. А коли Кузь назвався,— довго шипіла телефонна трубка, наче там, на другому кінці проводу, була цілковита порожнеча. І нарешті: «Про­копа Микитовича сьогодні не буде». Та Дмитро Івано­вич знав — Прокіп є, він у себе...

Ось чому Кузь так рано вийшов з дому. Можна попросити машину в Ладимка — не відмовить. Та грець з ним! Це ж приниження...

До Михайлівки кілометрів дев'ять. Давно вже Дмит­ро Іванович не ходив пішки. Пройшов кілометрів зо три, і почалася задишка. Ноги терпнуть. Хоч би не зірвався проклятий тромб. А то, гляди, потрапить у серце — й кінець...

Полив теплий осінній дощ. Макінтош промок, з ямки на денці фетрового капелюха доводилося час від часу вихлюпувати воду. Кузь не звик до чобіт — не часто бував у полі. А коли й бував, то машиною. За­раз же він відчував, що черевики ось-ось розваляться, їх глибоко засмоктував липкий чорнозем, ногу витя­гувати так важко, як виривати дерево з корінням. Коли ж нарешті він звільняв ногу, чулося: «чавк»,— і мороз пробігав поза шкірою від самої думки, що її знов треба опускати у важке чорноземне місиво.

Його наздогнав якийсь їздовий. Коні були добрі,— вороний і сірий. Дядько зіскочив з воза, підійшов до Кузя.

— Та що ж це ви так, Дмитре Івановичу?.. Куди вам? Сідайте, підвезу...

На вусатому обличчі їздового Кузь помітив непід­робне співчуття. Навіть жалість. І саме ота жалість образила Дмитра Івановича. Він повернувся спиною до їздового. А той позітхав трохи — та й поїхав...

І як же зрадів Кузь, коли попереду з'явилась чорна, захлюпана багнюкою машина. Вона просувалася впе­ред ніби на хвилях — то виринала, то знов провалюва­лась в калюжу, і тоді з-під коліс вихоплювалися важкі чорноземні бризки, розліталися навколо, мов свинцева картеч.

То була машина Горбатюка. На мокрому обличчі Дмитра Івановича з'явилася щаслива посмішка. Така посмішка виникає тоді, коли людина помічає набли­ження вірного друга, що мусить врятувати від тяжких страждань. А мокрий до кісток, засмоктаний нев­благанною багнюкою Дмитро Іванович справді страждав...