Читать «Остання шабля» онлайн - страница 356

Чого ж він хоче від Жанни? Хіба ж він не знає, що донька вже не бачить у ньому ні батька, ні людини?..

Жанна дивиться на простерті руки. Обпечена шкі­ра, що нагадує дубову кору, і розчепірені, скарлючені пальці, на котрі вона все життя мало не молилася...

Бабенко, помітивши, що донька дивиться на його ліву руку, мимоволі ховає її за спину.

— Сховай і праву,— спокійно говорить Жанна.— Вона не краща.

— Донечко!.. Прости. Прости, дитя моє любе... Ти знаєш, що я нікого тпк не люблю...

— Ти нікого й не любив,— строго, відчужено, на­пружуючи всі сили, відказує вона.— Не торкайся до мене! Якщо мати лишиться з тобою — хай лишається. А я піду сьогодні, зараз... Ось тільки речі складу в рюкзак.

Федір Петрович відступив до стіни: вже не простя­гав до неї рук, бо добре знав Жанну. І якось обличчя його стало одразу ж спокійним, мовби він прийняв якесь рішення.

— Ти нікуди не підеш. Піду я, — тихо сказав він. Ліза кинулась до нього.

— Федоре!.. Що ти задумав?.. А як же ми? Як же я?.. Бабенко зайшов у спальню, а Ліза вбігла за ним.

— Не залишай мене, Федоре!.. Не залишай...

—      Геть звідси! — півшепотом, але грізно, відчай­душно проказав він, — Я терпів тебе біля себе тільки заради Жанни. Чого ж ти стоїш? Вийди геть. Дай мені скласти речі...

З опущеними руками, що звисали, ніби неживі, з одвислим підборіддям і безтямними очима, вона, задкуючи, вийшла, а Бабенко зачинив за нею двері й почав складати речі.

Куди він виїхав — ніхто не знав, ніби провалився крізь землю...

Перш ніж пройти повз райкомівський ґанок, Дмит­ро Іванович озирнувся — чи ніхто не наглядає за ним? Кузеві здавалося, що кожна зустрічна людина без будь-яких зусиль прочитає, що діється в його душі, коли він наближається до райкому. А райком містився в такому місці, що куди б ти не йшов, мусиш пройти повз нього...

І справді, як тільки Дмитро Іванович наближався до високого кам'яного ґанку, над яким красувалася ве­лика червона вивіска, до серця підступало щось важ­ке. Він так звик щоранку підійматися по цих кам'яних сходах, що й тепер інколи, задумавшись, мимоволі на­ближався до ґанку, і ноги механічно несли його вгору. Та раптом, схаменувшись, швидко спускався вниз і злякано озирався.

Вперше він зійшов на цей ґанок ще в тому віці, коли людині здається нудним і нестерпним ступати на кожен східець,— вона збігає вгору, перестрибуючи через дві-три сходини. З роками хода його обважніла, довелося відкинути цю молодечу звичку, але він все ще бадьоро підіймався до себе в кабінет, і на його об­личчі ніхто не помічав утоми.

Все в цьому будинку було звичним, своїм: кожна щілина в підлозі, кожне вікно і двері, тихі й скрипучі, і, здавалося, вони можуть так скрипіти тільки для Кузя. А скільки тепла з його долоні увібрала в себе телефонна трубка! І невже вона так само покірно слу­житиме Ладимкові?..

Ладимко поки що мовчав про будинок, в якому жив Кузь. Але ж Дмитро Іванович розумів, що будинок той тепер йому не належав. І садок, і басейн, і клумби з квітами...

Та головне — люди. Вони йдуть по тих самих схо­дах, але вже не до Кузя... І Дмитро Іванович не помі­чав на їхніх обличчях ні смутку, ні обурення. Йдуть просто, діловито, а Кузя минають, відбувшись звичним кивком голови. Так вітають тільки випадкових знайо­мих... І хочеться Кузеві крикнути: «Куди ви? Хіба ви забули, що мене вже там немає?»