Читать «Не повертайся спиною до звіра» онлайн - страница 52

Дорогою додому Самохін зробив журналістам несподіваний сюрприз — машина звернула з траси і покотилась уздовж берегової смуги, над морем. Після зупинки молодь посунула до води, наче невідоме плем’я завойовників до своєї здобичі. Власне, ні в кого не було з собою купальників. Але це не зупинило навалу. Скочувалися з берега, скидаючи на ходу одяг.

— Ура! — Женя спіймав у обійми свою русалку.

Настя здогадалася захопити із собою бікіні й красувалася в ньому, єдина з-поміж усіх позуючи на тлі запаленого неба.

— Ти задоволений? — грайливо запитала вона, коли за півгодини пара знову зайняли свої місця на «гальорці».

Зустрічні авто вже сліпили фарами. Супутники у напівтемряві знову зашаруділи сухим пайком. З голосу Настя було чути, що вона посміхається, але Євген вирішив це перевірити. Її шкіра була вологою після купання і гіркувато-солоною на смак. Губи — солодкі…

V

Євгенова наївність щодо безкомпромісної журналістики в муках конала. Після переходу Пасічника до опозиції Чорнята разом зі своїми заступниками вже встигли переглянути розподіл редакційних обов’язків і одностайно вирішили: час уже запрягати Чубенка в комерційний віз. Іншої ради поки що не було. Адже рекламна діяльність приносила копійчаний дохід. Вітер перемін іще тільки набирав сили, а ідеологічно близькі до «Моєї України» спонсори один за одним віддалялися на щораз більшу дистанцію.

Та сурми війни поки мовчали. Новий прем’єр тримав вигляд людини, щиро налаштованої на економічні реформи. Загравав зі Світовим банком, сподіваючись на кредити, оскільки попередник залишив йому в спадок нечуваний рівень інфляції. Тож на перший погляд атмосфера щодо «чужих» видань у країні встановилася відносно стерпна. Але досвідчені редактори здогадувалися: будь-якої миті звичні рекламодавці й спонсори можуть, ніби за помахом чарівної палички, раптом вивернути кожухи вовною догори. І жодні дружні зв’язки тоді не допоможуть виборсатися із цупких обіймів безгрошів’я. Тим більше цінував Чорнята можливість зібрати навколо себе старих друзів з нагоди десятирічного ювілею газети.

Певно, це було дивом перехідної епохи: в опозиційного видання знайшлися кошти на бенкет у вишуканому ресторані неподалік від парламенту. Дехто з гостей прийшов навіть у смокінгах. Євген з подивом побачив серед них смаглявих людей у дорогих костюмах, з коштовними перснями на тонких азійських пальцях — вочевидь, не громадяни України. Судячи з їхньої реакції на це зібрання, для них був незвичним демократизм стосунків, узвичаєний серед журналістів.

А проте ідеологічне різнотрав’я «Моєї України» і тут далося взнаки. У центрі залу, біля накритого столу, приваблювала до себе чоловічі погляди елегантна Ксенія Дичко з вишуканою вечірньою зачіскою. Ліідер однієї з парламентських фракцій підійшов до неї з вітанням. Поки сивий екс-міністр закордонних справ сипав компліментами й цілував руку журналістці, Євген підраховував колег з інших мас-медіа. Двійко редакторів щоденних газет, землячка з Національного радіо.

Негусто.

Кілька чоловіків чиновницького вигляду і колишній парламентарій, який нині очолював банківську асоціацію, тримались осібно, мабуть, не знаючи, чим себе розважити серед цього товариства.