Читать «Не повертайся спиною до звіра» онлайн - страница 51

Звідтоді минуло більш ніж десять років. Наслідки переможного для «зелених» рішення виявилися ще гіршими за лихо, яке вони хотіли відвернути. Ерозія ґрунтів зробила свою справу. Пороги і заплавні луки повернути вже неможливо. Десятки рідкісних рослин зникли назавжди. Завезені з Петербурга потужні турбіни вкрились іржею. Скрізь було розкидано посічені тротилом скелі. Це нагадувало якусь безглузду війну. Країна так і не отримала жаданих додаткових кіловатів, а мільярдні кошти з державного бюджету давно закопали в землю. Будова жахала кістяками бетонних перекриттів і безформним громаддям напівзруйнованих технічних споруд. Але згодом столичні енергетики взяли гору над екологами і наполягли на продовженні будівництва гідроакумулювальної електростанції.

Автобус проминув контрольно-пропускний пункт і зупинився мало не в серці станції — при вході до енергоблоків. Біля пультів чаклували люди в білих халатах. Після тривалої та малозрозумілої лекції головного інженера Євген попросив:

— Ми люди темні. Поясніть на пальцях, чому ми повинні обстоювати будівництво гідроакумулювальної станції.

Відповідь вразила:

— Вам шкода заплавних луків? А ви не замислювалися над тим, що доведеться робити вибір між техногенною і екологічною катастрофами? Гадаю, відповідь на це запитання підказують масштаби ймовірних руйнувань. Відповідь однозначна.

— Тобто?

— Енергосистеми країни балансують на межі автоматичного розвантаження через відсутність пікових потужностей.

– І тому західноєвропейські колеги непокояться з приводу ядерної безпеки?

— Саме так. Захід не може спокійно спостерігати за тим, в яких умовах працюють українські атомні енергоблоки. А гідроакумулювальна станція — це безпека. У країнах Європи такі споруди сягають десяти відсотків від загальної потужності всіх електростанцій. Коли енергоспоживання в країні різко зменшується, — особливо це стосується нічних годин, — система й далі виробляє кіловати, вже в надмірній кількості. У ці години вода в ГАЕС спрацьовує як акумулятор. Він використовує надлишкову електроенергію сусідньої атомної електростанції. У нашому випадку це Південноукраїнська АЕС. «Акумулятор» повинен був би піднімати воду до верхньої водойми. Завдяки цьому за лічені хвилини можна запобігти аварії або ж, принаймні, пом’якшити її наслідки.

Після пояснень головного інженера навіть Чубенкові, котрий про це чув уперше, стало зрозуміло: про те, що тут коїлося, взагалі слід було б кричати на повен голос. Атомні електростанції, виявляється, потрібно рятувати негайно, адже будівництву Ташлицької станції немає альтернативи. Та одна проблема тягне за собою іншу — страх місцевих жителів перед аваріями в енергоблоках, можливим радіоактивним зараженням води й ґрунту. Тож наступні півдня присвятили громадським слуханням. Пресі відвели роль арбітрів. Євген уже не сумнівався в тім, що мав виступати за продовження будівництва об’єкта.