Читать «Не повертайся спиною до звіра» онлайн - страница 53

Гамір змусив присутніх озирнутися в бік нардепа. Він саме зібрався виголосити тост на честь ювілярів. Професійним рухом здійнявши вгору келих із шампанським, він значуще обвівши очима журналістів, які стояли найближче:

— Я дуже сподіваюся, що наступні парламентські вибори будуть успішними для нашої політичної сили. Гадаю, якщо отримаємо більшість мандатів у столиці, то перша ж квартира, виділена Київрадою, належатиме шановній Ксенії Дичко.

У залі заплескали в долоні, але доволі ріденько. Дехто після цих слів почувався ні в сих ні в тих, ошелешений такою відвертістю.

Вранці кіоски жваво торгували примірниками недружньої газети, в якій на першій сторінці красувався знімок, на якому парламентарій прикладався до ручки панянки, затягнутої у вечірню сукню. Над підписом до фото у редакції довго не думали…

Але це була не перша і не остання гучна подія того вечора. Трохи згодом до ресторану підкотив «Мерседес» із номерами столичної міськдержадміністрації. Сходами хутко збігли троє з військовою виправкою. Пара кремезних парубків залишилися на чатах у холі, третій, значно дрібніший за статурою, заскочив до бенкетної зали, де не відразу спромігся привернути до себе увагу.

— Дозвольте на згадку про нашу плідну співпрацю вручити заступникові редактора Валерії Каперс цінний подарунок, — промовив новоприбулий.

Він відкрив і гордо продемонстрував зібранню маленьку коробочку, в якій на атласній подушечці блищав прегарненький жіночий годинник. Щаслива власниця негайно начепила подарунок замість браслета на свою оголену руку.

Погляд Євгена цієї миті впав на обличчя учасниці бенкету, яка сиділа навпроти нього у якійсь старомодній бордовій блузі. У редакції не було людини, яка б не знала, що ця мовчазна, постійно заклопотана жінка якраз і виконувала всю програму співпраці з Київською міськдержадміністрацією. Певна річ, це робилося не «за так», а з користю для редакційної казни. Марія Іванко отримувала відповідні вказівки, які Чорнята давав на «летучці» без зайвого політесу. Це дратувало відділ політики, але самій колезі жодних претензій не висували. До пані таких літ у редакції ставились, як до «овоча». Чубенко помітив, як обличчя Марії Петрівни вкрилося плямами кольору блузи. За кілька хвилин вона зникла з ресторану.

Урочистості сягнули апогею, коли до зали увійшов сам Пасічник. Піднімаючи келих за редакційний колектив, він мав вигляд не переможеного, а переможця, що виходить на герць із ворожими силами в оточенні дружнього загону відданих бійців. Серед своїх братів він бачив журналістів «Моєї України». У Євгена закалатало серце від цих слів.

Інколи Чубенку здавалося, що той подарований годинник відкрив у редакції особливий відлік часу — початок епохи Каперс. Принаймні на кожному своєму матеріалі він помічав сліди наманікюрених кігтиків Валерії. Першою жертвою її всевладдя стала стаття щодо зміни економічних пріоритетів за нового, проросійськи налаштованого прем’єра. Добряче покреслений матеріал зовсім втратив блиск і вагу. Потім, напередодні «золотого стику», Чубенків новий куратор внесла правку в кореспонденцію про нафтопровід «Одеса — Броди»: «Попрошу без патетики. Нікому не потрібна «труба» ще довго гнитиме в українському чорноземі». Брутальне втручання у його публікації розсердило Євгена. Спочатку він переконував себе, що мусить дослухався до зауважень більш досвідченої колеги, але згодом почав помічати, що не самотньо страждає від свавільного пера заступниці. Як виявилося, всі ці каральні акції означали одне — Каперс почала для себе відлік зіркового часу. Усі каральні акції означали єдине — для Каперс починався її «зірковий» час.