Читать «Не повертайся спиною до звіра» онлайн - страница 204

— Конституцію не виконують через її недосконалість. А Верховну Раду не поважають, тому що вона агонізує. Що ж до мене, то я не хочу бути гарматним м’ясом для політиків, — раптом розізлився Артем. — Може статися так, що я в межах відведеного мені фізичного існування не реалізую своїх прав і свобод, тож нехай це існування буде принаймні позбавлене ницої бідності й страждань. Інакше я піду на той самий Майдан і скажу тим, хто сидить на Печерських пагорбах: «Дайте нам жити! Якщо ви не даєте нам жити, ми не дамо вам владарювати над нами».

Обох мучило тяжке відчуття, ніби на країну насувається недобре. То була начебто якась примара дикого поля, де скупчилися хмарою ворожі племена. «Спочатку нова Конституція, потім відродження парламентаризму — інакше країні кінець. Знову поставлять у пострадянське стійло», — думав Євген, спостерігаючи за тим, як сідає сонце.

— Ти так і не сказав, чим займатимешся, що зараз робиш, втративши роботу. Знову щось пишеш? Цікаво, цього разу про якого звіра? — запитав Артем.

— Так, про одного дуже хижого звіра… Того, хто всіх нас ледь не розчавив.

— Ти про що?

— Я? — Євген розпачливо похитав головою. — Про те, що може статись, коли наступний лідер прийде, щоби стати над нами. Та хто б не прийшов, я знаю правило: не повертайся до звіра спиною. І стеж, щоби рівень його очей був нижчим за твій.

Коли прощалися біля метро, друг схопився:

— Ой, я ж хотів тебе запросити на концерт у Будинку вчителя. Прийдуть наші. Івана Мазепу пам’ятаєш? Його дружина виступатиме зі своїми піснями.

Чубенко поспішав. Дружина Настя вже давно сама з малим. Увечері очікували на приїзд Надії Миколаївни. Час здаватися жінкам. Говорити їм про своє несподіване безробіття було негоже. Та й, певно, дописати ще одну свою нову п’єсу, про Кабмін, вдасться нескоро.

Євген дістав мобільний телефон і набрав номер Хопрової.

— Я приймаю твою пропозицію. Працюватиму в тебе. Тільки раджу швидше приїхати до Києва…

На якісь радісні вигуки у слухавці відповів жартом:

– І дивись, щоб не повторилась історія з попереднім заступником. Пропоную зайняти мою квартиру на Харківському масиві — вона зараз вільна.

Тепер він міг із легким серцем увійти в свій дім.

У вітальні вже чепурилася мати. Її валіза щойно перекочувала до спальні.

— Мій маленький! — обійняла сина.

З цієї миті вся її кіммерійська парость була в зборі.

— Це не я, а він маленький. Я тепер — тато.

Євген узяв крихітку на руки. З пелюшок на нього дивилися очі людини нового покоління.

— Будеш Миколою? — запитав новоспечений тато.

Син ворухнув брівкою і ніжкою одночасно. Це був знак згоди.

Кінець.