Читать «Не повертайся спиною до звіра» онлайн - страница 46

— Швидше за все, якийсь ставленик нинішнього Президента.

— Невже той, хто виштовхнув Пасічника з прем’єрського крісла?

— Навряд. Сама подумай: за цим соціал-демократом стоїть кишенькова партія, створена нашвидкуруч, на додачу вона стрімко втрачає вагу. Згадай-но, як її створювали — в адміністративно-наказовому порядку, під керівника президентського апарату. Піде Татусь — забудуть і про заслуги його колишнього секретаря. Не соціал-демократична ідея «конфліктує» з урядом, а економічні інтереси представників фракції, яка називає себе носєм ідеї. Хоча не мені тобі розказувати, як бізнесмени роздають спонсорські кошти з двох рук, підгодовуючи й тих, і тих — про всяк випадок.

Невінчана зняла ноги зі спинки, випросталась, як за шкільною партою, і зосереджено втупилася перед собою. Поміркувала хвильку й промовила стиха, ніби сама до себе:

— Пасічник з його сентиментально-художньою натурою, пристрастю до ікон навряд чи вдовольнятиме східну Україну. А там живе більша частина населення України. Думаю, на противагу йому наші вугільні та металургійні барони знайдуть не одну кандидатуру з Донеччини. Швидше за все, під майбутні вибори в регіоні утворять якусь партію або ж підімнуть під себе купку тих, що вже номінально існують, а далі — за знайомим сценарієм.

Помічниці народного депутата доводилося мати справу з рейтингами найзаможніших людей в Україні. Її шеф у цьому переліку пас задніх, але це не заважало йому, а навпаки, заохочувало шукати істину у законодальчих копальнях, заодно розкладаючи політичний пасьянс. З плином часу така гра стала для дівчини своєрідним наркотиком. Втім, те саме можна було сказати й про Євгена. В обох день починався з новин і закінчувався ними. Сьогодні вони ніби відчули себе гравцями однієї команди.

Сонце стало в зеніті, час би вже було й пообідати. Учасникам екскурсії видали сухі пайки — бутерброди й по пляшці солодкої води. Апетит був чудовий.

— До речі, як там Артем? — Євген згадав нічне чаювання з Настею кілька місяців тому.

— Одружився, коли втратив свого «гуру», — скупо відповіла дівчина. — Напевне, ти знаєш, що Павло Бортник помер. Ще в січні. Від серцевого нападу.

Женя помітив, що ця тема їй неприємна, й примовк, не знаючи, як ставитися до Настиних новин, що сказати, як відволікти від думок, що опанували дівчину через нього.

Автобус тим часом наближався до Первомайська. Пасажири заворушилися, визираючи у вікна. Поля обабіч шляху зарожевіли від маків. Шовковиста, наче облита ясно-зеленою фарбою травичка весело облямовувала розпарену до чорноти трасу. Низенькі, міцні абрикосові деревця стояли вкриті рясним цвітом. Обличчях Євгена і Насті засвітилися радістю. Вони не відчували спеки, адже обоє з дитинства звикли до подиху сухого таврійського степу. Була вже п’ята година по обіді, сонце ще не хилилося на вечірній круг.

Коли під’їхали до міста, автобус, не знижуючи швидкості, рвонув якимсь мостом через Південний Буг і згодом вивернув на трасу. Хлопець випростався на сидінні, напружено вдивляючись у знайомі місця. Звідси все для нього починалося…