Читать «Не повертайся спиною до звіра» онлайн - страница 44

Як і всі його колеги по редакції, Чубенко жив політикою, не дбаючи ні про власний комфорт, ні про особисті справи, а коли втратив з поля зору свого героя, раптом відчув знесилення і порожнечу — ніби забракло кисню. Виявилося, що в нього нема інших інтересів, хіба що навчання в університеті. Тепер, коли редакційний світ звузився до розмірів монітора, Жені стали зрозумілими материні слова про відокремлення роботи від особистого життя. Політика — це гра з ризикованими ставками, деколи ціною в життя, водночас — і слава, і гроші, і влада. Цього не дано журналісту, тож не слід дозволяти вводити себе в оману. «Ти не повинен бути політиком. Умій зберігати холодний розум, інакше тобою маніпулюватимуть», — попереджала Надія Миколаївна. Але Женя не умів так жити і тому страждав.

Десь попереду в автобусі разом із незнайомими журналістами сиділа Анастасія Невінчана, яка прийшла останньої хвилини. І справді, чому б їй було не поїхати разом із дядьком-міністром на південь? Приєднатися до тих, кому обіцяли екскурсію на Південноукраїнську атомну електростанцію, забажали з десяток кореспондентів здебільшого економічних видань. Настя могла легко здогадатися, що і Євген тут. Він, як і всі колеги, сподівався з цього відрядження привезти нові враження та інформацію, котрої так не вистачало. Не можна ж без кінця писати з інтернету. Всім відомо, чим для країни в умовах газового зашморгу є атомна енергетика.

Ця поїздка була важливою для Чубенка й з іншої причини. Неподалік від Миколаєва, у Первомайську, народилася і виросла його мати. Автобус мав проїжджати рідне містечко. А проте ці мальовничі місця вже вкрило павутиння хімічної отрути. Рік тому мешканців п’яти ближніх сіл вразила невідома хвороба — «токсикодермія нез’ясованого походження», як зазначали у міністерстві охорони здоров’я. Євген знав, що це не перший такий випадок. І їхня родина час від часу відчувала на собі подих ракетного мору. Технічні могильники там, де не так давно дислокувалися війська протиповітряної оборони, далеко розносили жовтаво-бурі хмари — і хтозна, чи не залишили вони фатального сліду в генетичній пам’яті поколінь. Про це варто було б писати й кричати, але засоби масової інформації мовчали.

Нарешті оголосили про зупинку в Умані. Молодь позіскакувала на асфальт, змішалася в один пістрявий натовп, і до ясного неба злетів дзвінкий дівочий сміх. Придорожні ятки розклали перед мандрівниками невибагливий крам, але найбільшим попитом користувалася кава у пластикових стаканчиках.

— Прокинулися нарешті! — командирським голосом пробасив прес-секретар міністра.

Усміхнена Настя сама підійшла до Чубенка.