Читать «Не повертайся спиною до звіра» онлайн - страница 190

— Та він сам не знає, на якому світі живе, — зітхнув Ілля Капітонович, який давно співчував посадовцю тому «нашоукраїнцеві». — Певно, ти чула: прем’єр викликала до себе голів облдержадміністрацій. Буцімто на нараду з підготовки до опалювального сезону. Так із Секретаріату Президента подзвонили, щоб Самохін без їхнього дозволу туди ні ногою.

Херсон судомило від страйків. Заборгованість із виплат лихоманила місто з вересня, коли на світових фінансових ринках індекси впали нижче, ніж будь-коли за післявоєнний період. Ті, хто жив від зарплати до зарплати, подалися в пікети. Профспілки, які забули, що то воно таке — розмовляти на рівних із босом, розтанули тихо, мов зірки на світанку. Натомість виникли інші, яким втрачати було нічого. Одна з таких профспілкових організацій запросила до себе пресу і телебачення. Робітники комбайнового заводу оголосили про намір штурмувати прохідну.

Надія Лось приїхала на завод завчасно. Люди, яких тут зібралося зо три тисячі душ, саме з’юрмилися перед сходами, що вели нагору, до адміністративного приміщення. Біля вхідних дверей стояв розгублений власник підприємства Віктор Плюєв. Він був людиною непростою — очолював обласний осередок партії, лідер якої вже готувався до президентських виборів. Пікетувальники вкотре нагадали йому про кілька мільйонів гривень боргу із зарплати. Пан Плюєв, маючи великі статки, міг легко виплатити цей борг. Однак він ще намагався виправдовуватися. Більше того, оголосив про скорочення двох третин робітників і не пообіцяв ніяких грошей.

Жовтневий морок не остудив пристрастей. Озлоблений натовп перетворився на силу, здатну вибухнути будь-якої миті. Чулися обурені вигуки. На сірих обличчях застиг той відчайдушний виразом, що свідчив: умовляння марні. Найсміливіші вже налягли на турнікет прохідної. Призвідці штурму не мали певного плану, гору брали емоції. Раптом щось гучно тріснуло — навала ринула до прохідної, відкидаючи геть з дороги охоронців і керівництво. Надія Миколаївна вбігла до фойє разом із натовпом. Не було сенсу захоплювати порожнє приміщення, але телекамери робили свою справу.

Цієї миті на всій території підприємства вимкнулося освітлення. У сутінках обличчя людей здавалися сірими плямами. Телевізійникам із своєю апаратурою довелося забиратися геть. Профспілковий актив зібрав найбільш відчайдушних у невеликій кімнаті людям роздали запалені свічки. Це нагадувало зібрання перших християн у катакомбах.

Тут-таки заходились лаштуватися на ночівлю, дарма, що опалення теж не працювало. Дружина одного з активістів, жінка років п’ятдесяти, розгорнула пакунок і виклала на стіл шмат сала, хліб і цибулю.

У кімнаті, окрім Надії Миколаївни, не залишилося жодного кореспондента. Декого з присутніх вона знала ще з часів, коли завод був на висоті і отримував премії за випуск кращої техніки для села. Молода Надія Лось писала нариси про Херсонський комбайновий завод. Тепер люди, чиї портрети кілька років тому прикрашали прохідну, стали гнаними. Надія відчула пекучий сором, ніби й вона була причетна до цього краху.