Читать «Не повертайся спиною до звіра» онлайн - страница 184

Мальона не жалкувала, що залишилась у Криму. Службові обов’язки в пансіонаті були нескладні — чергування в рецепції, поселення прибулих відпочивальників і відповіді на телефонні дзвінки. Після гастрольних перевантажень навіть не вірилося, що це вважається роботою. На додачу їй довірили опікуватися медичним пунктом, в якому, щоправда, крім зеленки та вагів, нічого не було. Якось одній із мешканок пансіонату стало зле. На щастя, допоміг Григорій Фірсов, який напередодні оселився в одному з номерів разом із дружиною і сином. Відтоді новому адміністраторові стало трохи затишніше на цьому посту.

Настінний годинник показував дванадцяту. Липневе сонце залило сяйвом трояндові кущі на центральній алеї. Крізь прозорі вхідні двері було видно, як від пляжу наближається дитяча постать. Жанна впізнала малого Фірсова. За ним поспішав і сам батько.

— Щось сталося? — жінка схилилася над заплаканим малим.

— Та так, невеличкий інцидент.

Чоловік махнув рукою, підганяючи хлопчика рятувальним кругом до сходів нагору. Там уже чекала дружина, яка щойно повернулася з ринку.

— Уявляєте, — затримався біля рецепції киянин, — я купив сину квиток на отой надувний атракціон, з якого плигають у воду. Усі діти як діти, а мій злякався, вчепився за край — і висить. Нагорі черга зібралася. Кричать: «Стрибай!», а він — добре, що руки накачані, — висить і висить. Такий оце вгодований — теща постаралася. Задок кругленький. Сміхота! Тоді його почали збивати веслом. Нарешті шубовснув у воду.

— Таке миле дитинча — невже його били по руках? — вигукнула Мальона.

— Нехай тренується, звикає до життя, а то виросте маминим синочком, — на засмаглому обличчі Григорія зблиснув ряд білих зубів.

Рипнули вхідні двері — на порозі став чоловік на милицях.

— Ваню? — скрикнула Жанна.

Знову не всидів удома.

— Ваш чоловік? — запитав Фірсов.

У відповідь — якийсь невпевнений кивок. Мальона, нервово стискаючи руки, стежила за рухами молодика на милицях. Григорій зумів прочитати в її очах те, чого Жанна ще й сама в собі не знала, — любов і відчай.

— Він що — вперше став на милиці?

— Так. Намагається позбутися інвалідного візка. До речі, чемпіон із стрибків у воду… У минулому, — тихо промовила Жанна і силувано посміхнулася Іванові.

— Я огляну його, — рішуче сказав киянин.

Можливо, саме тоді Жанна й почала щось у собі розуміти, розібралась потроху у власних невиразних відчуттях.

Вона любила купатися ночами. Іван сидів на березі, дослухаючись до розмірених сплесків, які то віддалялися, то наближались. А потім вона виходила на пісок, ледь вимальовуючись на тлі зоряного неба й тьмяно поблискуючи в темряві круглими мокрими плечима й стегнами.

Так би тривало й досі, якби не одна пригода. Коли Жанна зайшла у воду, Іван раптом спробував підвестися з візка, але впав навколішки й ввіткнувся обличчям у її коліна. Мальона схилилася над ним, обійняла, й вони разом зробили кілька кроків берегом. Той випадок змінив усе в їхніх стосунках.