Читать «Не повертайся спиною до звіра» онлайн - страница 183

Холодій відірвався від комп’ютера і спробував спіймати водянистий погляд Валерії.

— Влада такого голови — все одно що граната в руках макаки. Або, словами Шекспіра: «І дурість в масці мудреця, пророка, й натхненню в роті кляп.» Не доведи Боже, аби щось подібне сталося на рівні держави. Єдине, чого я не розумію у київських виборах: як після подій «помаранчевої» революції кияни змогли купитися на гречку? І оскільки я цього не розумію, не впевнений, що мера не переоберуть.

Каперс дістала з шухляди тюбик із кремом, помастила свої доглянуті руки з темним лаком на довгих нігтях, пересунула браслет і помилувалася коштовним годинником, який колись отримала на знак подяки від попереднього київського голови.

— Кажеш, редактор відмовився друкувати це інтерв’ю? Та яка різниця, вийде воно в нашій газеті чи в якійсь іншій? Усі мери однакові, незалежно від політичного забарвлення. Шкода, що Чорнята відмовився. Надходжень від реклами, між іншим, зараз небагато. Обіцяного підвищення зарплати до травневих свят може й не бути.

II

Іван зі своєю бабусею вже півроку орендували будиночок на околиці Євпаторії. Їхня нова знайома справляла добре враження. Вродлива, ошатна, з хистом до співу — хоч зараз на сцену. Таких часто показували по музичних телеканалах. Ось тільки розповідати про себе вона не любила, постійно здавалася зажуреною і, напевне, потай страждала від безгрошів’я. Попросила дозволу оселитися в них і внести свої частку орендної плати за будинок, де була одна вільна кімната, що використовувалась як комірчина для зайвих речей. Іван був згоден, щоб Жанна переїхала до них, і Ганна Петрівна не опиралася.

Щовечора молоді люди вирушали на прогулянку, яка тривали кілька годин. Певно, їм є про що поговорити, думала старенька, готуючи вечерю на трьох. Із Жанною вона почувалася легко, дівчина розуміла все з півслова. Щоправда, спочатку її московська говірка трохи дратувала Ганну Петрівну, яка звикла вдома чути вишукану українську мову. Як-не-як, її дочка очолювала кафедру в Національному інституті прикладного мистецтва. Онука під впливом матері ще в шкільні роки захопився україністикою, почав відвідувати історичну бібліотеку, навіть свого часу був учнем Павла Бортника. Але професійний спорт не залишав часу на улюблену справу. Тому колись виготовлений Іваном інструмент тепер сумно вкривався пилом над його ліжком у київській квартирі. Та бабуся вірила, що саморобна ліра старовинного зразка ще заспіває. Не дарма ж хлопець мав чуйне, щире серце, ось тільки в коханні йому не таланило. Може, ця самотня, неговірка дівчина щось змінить у його долі?

Днями Жанна прочитала їм свого вірша, написаного українською. Виявилося, не забула рідної мови. Розповіла, що виросла в Україні, на Херсонщині живе її мати. Тепло згадувала про музичне училище і зовсім мало говорила про Москву. Коли Іван дізнався, що вона побувала на естрадні, запалився бажанням виготовити з тутешньої деревини ліру, аби заграти на ній пісню для подруги. Доводив, що в етнічної музики велике майбутнє, але для цього їй потрібен свій слухач, якого належить виховати.