Читать «Не повертайся спиною до звіра» онлайн - страница 172

Молодик добре справлявся зі своїм візком. Під новою червоною футболкою грали міцні м’язи.

— А ви тут живете чи відпочиваєте? — поцікавилася Мальона.

— Лікуюсь. Санаторна путівка закінчилася, тепер винайняв кімнату.

«Ситуація схожа на мою», — подумала Жанна.

— Може, ви тоді щось знаєте про цю пожежу? — і вона вказала на вигорілий гай.

— Звична історія. Якийсь депутат — здається, Крамар його прізвище — так розчищає місце для будівництва готелю.

— Але ж палити реліктові дерева…

— А що їм закон? Береги Криму забудовується швидше, ніж суди виносять рішення.

Мальона з повагою подивилася на цього обізнаного молодика.

— Гадаю, ви не кримчанин…

— Киянин.

Раптом вони зупинилися. Даремно парубок намагався заїхати на тротуар. Жінка схилилася до візка й допомогла зіпхнути його з місця.

— Дякую, — посміхнувся хлопець. — Ще місяць тому такого зі мною не сталося б.

Він розповів, що донедавна був досить відомим плавцем. Фортуна йому зрадила під час тренування. Невдало стрибнув, пошкодив хребет.

— Хіба таке трапляється на воді? — здивувалася Жанна й натомість розповіла про свою травму.

Вони наблизилися до якогось санаторію.

— А навіщо вам сюди?

Молодику здалося, ніби жінка вагається, чи варто заходити всередину.

— Та, може, роботу знайду, — несподівано для самої себе сказала Жанна і попрямувала до офісу.

Але наскоком узяти цей бар’єр не вдалося. Менш ніж на посаду менеджера Жанна не погоджувалась, а охочих до такого тут не бракувало. Вона вийшла з офісу і посміхнулась новому знайомому, який терпляче на неї чекав і, мабуть, розгледів сум у очах.

— Не розумію, навіщо вам шукати роботу в якомусь пансіонаті, — промовив він. — Давайте познайомимося. Мене звати Іваном, а прізвище в мене історичне — Мазепа.

Його бездоганна українська чомусь зворушила Мальону. Від цього скаліченого чоловіка на неї повіяло рідним теплом, якого вона давно не відчувала в Москві, серед нібито близьких людей. Згадався телефонний сарказм Шихова: «Ну як зі здоров’ям? Порядок нарешті чи ні? Ще не береш участі в параолімпійських іграх?!» Ніжністю і тактовністю її чоловік не вирізнявся. Мати відповіла на листа Жанни кількома сухими рядками й навіть не поцікавилася, що ж сталося, — певно, вважала її вже відрізаною гілкою.

Інвалід, який випадково зустрівся Мальоні, не свердлив її очима, не допитувався, хто вона та чим займається, не чіплявся, такий зворушливо безпорадний, мов стриножений кінь. Чуттям, яке дається лише таким, обділеним фізично людям, він вловив, наскільки Жанна потребує захисту. І, як не дивно, саме цей чоловік у першу чергу міг допомогти. Так їй підказувала інтуїція.

Вони наблизилися до старенької двоповерхівки.

— Я тут живу разом із бабунею, — сказав Іван.

Назустріч уже виходила жінка з посивілими косами.

— Де ти був? Чи не заблукав бува?

Гості дали єдиний стілець, що був у кімнаті. Пригостили чаєм. Старенька поквапилася повідомити, що Іван неодружений. Вона раділа Жанні як знайомій дівчині онука.

— Шукаєте роботу? Запитайте в санаторії, де Ваня лікувався. Там працюють не сезонно, а цілий рік, пацієнтів багато. Нібито недавно в них звільнився заступник директора з культмасової роботи.