Читать «Не повертайся спиною до звіра» онлайн - страница 171

Але останнім часом Жанна думала тільки про втрачену можливість зніматися в кіно. Режисер не продовжив контракту — не міг так довго чекати. Тепер на знімальному майданчику працювала інша виконавиця головної ролі. Але чи не найбільше пригнічувало Жанну побоювання втратити головне, за чим приїхала до російської столиці, — можливість виступати на естраді. Якби вона одужала раніше й хоча б тиждень тому стала до роботи, то змогла б розпочати власне концертне турне. Але через уперте небажання розмовляти з будь-ким із московських друзів Мальона поставила під сумнів власне повернення до колишнього життя, насамперед гастрольну діяльність. Серафим Фріч їй цього не пробачив — і припинив фінансування музичного проекту.

Вона себе втішала такою думкою: якщо одна особа в місті не рада тебе бачити, це ще не означає, що ти не прийнята містом у цілому. Костя Лебедєв слугував їй за підтвердження. Він завжди — «її людина в Москві». Але колишній бас-гітарист слабував на алкоголізм і нидів, радіючи випадковому заробітку. Досить проблемним джерелом для існування Костянтина була мамина пенсія. Свого часу Жанна допомагала йому. Тепер і сама опинилася майже в такому самому становищі, і мачуха-генеральша не втрачала ані найменшої нагоди, щоб підкреслити це бодай словом чи поглядом.

Душевний біль врешті-решт перетворився на фізичний — у ділянці сонячного сплетення. Під ногами хрумкала галька, деінде жовтіли й рожевіли дрібні мушлі. Зненацька над головою Жанни шугонула вгору сполохана зграйка голубів. Погодувати їх було нічим. Жінка пришвидшила крок. Однак птахи кружляли низько над головою, тіні від крил миготіли в очах. Мальона затулила обличчя руками й побігла до гаю. Гамірна зграя залишилася позаду. А думки й далі роїлися в стомленому мозку. Отже, вона мала квиток на ранковий потяг. Якби сталося щось неймовірне й зробило неможливим завтрашній від’їзд до Москви… Як у дитинстві, вона міцно заплющила очі й пошепки попросила: «Хай станеться диво!» Не помітила, як під кросівкою хрупнула гілочка, Жанна заточилася, змахнула руками і впала на пеньок. Потерла забите коліно. Озирнулася — навколо обгорілі дерева. «Дивно, — подумала Мальона. — Адже тут, здається, мали рости релікти…»

Пожежа, очевидно, вирувала тут зовсім недавно. У повітрі ще тримався присмак гару. Не відразу вдалося знайти стежку з гаю. Жанна полегшено зітхнула. Звіддаля помітила, що поміж дерев котиться інвалідний візок. Наздогнала й запитала в молодого чоловіка на візку:

— Як звідси повернутися до цивілізації?

— Це дивлячись, що ви маєте на увазі, — охоче відгукнувся молодик.

Його відкриті карі очі дивилися так спокійно та приязно, ніби він і не заслуговував на жалощі, а здатен був сам кого завгодно пожаліти.

— Хоча б якийсь санаторій чи пансіонат, — розгублено пробурмотіла Жанна.

– Ідіть за мною, я саме туди й прямую.