Читать «Не повертайся спиною до звіра» онлайн - страница 169

Почулися чиїсь кроки. Невже готовий результат аналізу? Пацієнтка повільно повернула голову.

— Маленька моя! — Галина Іванівна ледь трималася на ногах, зуби в неї цокотіли. — Тобі потрібно пройти хіміотерапію.

Дана впала на подушки.

Спливло кілька хвилин.

— Коли?… — тихо запитала дівчина.

— Бажано якомога швидше, — відказала мати.

— Гаразд. Тільки принеси мені плеєр і записи Моцарта.

Сливка хотіла бути сильною. Колись вважала музику своїм головним захопленням. Грала ефектно, проникливо. Викладачі готували її до великої сцени. Не судилося. Дана намагалася пригадати, що, власне, примусило її відмовитися від вступу до консерваторії, - і не могла. Голка від системи з першою порцією ліків вп’ялась у вену.

…І наснилися Дані небеса. Ніби з ілюмінатора літака. Поряд — жінка із манірним, вимученим у косметичних салонах обличчям. Так-так, Рая Фріч тоді теж летіла з Нью-Йорка до Москви. В її очах були затаєна посмішка й цікавість.

— А, Україна? — сусідка зреагувала на мобільний телефон Сливки. — У мене чоловік із Києва.

— Дуже приємно це чути. Я так скучила за домом у цих Штатах. Була там по роботі.

— А я — в особистих справах. — Раїса помовчала, вивчаючи скоса нову знайому. — А чи правда, що для українців політика — це щось на зразок національного виду спорту? Так стверджує мій чоловік.

— Видно, що ви крута жінка, — Дана іронічно посміхнулась.

— Скажіть, а як так можна — весь час жити в координатах «свій — чужий»? Що це як не вид спорту?

— Можливо, — Сливка щосили намагалася утриматися від дискусії.

— Мабуть, страшно жити в країні, де свої б’ються проти своїх?

В особі цієї жінки загинув великий модератор. Можливо, вона ніяк не могла пробачити того, що її чоловіка разом із його бізнесом виштовхали з Києва — чи то свої, чи то чужі…

Дана пам’ятала, що саме тієї хвилини навіщось глянула в ілюмінатор. І…попливла, розтанула в хмаринці, перетворилась на краплину дощу, який щойно випав над її рідним Первомайськом.

Потім знову піднеслася до хмар — і побачила, як до неї наближається велетенська темно-сіра постать. І щось їй підказало: та це ж апостол Петро! Почула голос:

— Добридень! Ти чуєш мене?

— Чую! — прошепотіла Дана поблідлими губами.

— Хочеш сказати мені щось, перш ніж увійти в цю браму?

— Так! Але ж чи ввійду?!

— Звідки твій страх?

— Я не люблю людей!.. Тому що не люблю себе. Кожен говорить про високе, а насправді лише гребе під себе.

При цих словах Дана залилася слізьми.

— Не бійся! Пізно боятися. Тебе вже включено… — апостол ніби затнувся, підшуковуючи слово, — в контент. Тебе люблять незалежно від твого бажання.

Він чомусь розмовляв голосом Даниного вчителя музики.

Сливка відчула себе всередині яєчка. Їй було затишно. Аж раптом її огорнула хвиля, нестерпно гаряча, — й дівчина прокинулася. Побачила у вікні дерево з опалим листям і на ньому — пташку з рожевим черевцем. Вона постукала дзьобиком по гілці, схилила голівку в один бік, у другий і невдоволено стріпнула крильцями. Підлетіла ближче, знову подлубалася в корі старої липи й ніби замислилася, завмерла. Та несподівано збоку глянула чорними очицями просто Дані у вічі, й тої миті дівчині стало чомусь на диво спокійно і хороше на душі, ніби вона знала, що тепер точно все буде добре.