Читать «Не повертайся спиною до звіра» онлайн - страница 114
Тетяна Ковтун
У кімнаті були тільки журнальний столик і кілька стільців. На прохання Фірсова сюди занесли столи, тумбочки, ковдри й розкладачки. Тепер приміщення нагадувало імпровізований лазарет. Запахло ліками. Повільно прийшли четверо змерзлих, виснажених парубійків, мовчки присіли на табурети.
— Цілу ніч хлопці вартували біля Адміністрації Президента, — на вухо Грицькові прошепотіла Василина. — Надійшла інформація, що там переховується російський спецназ. Начебто планувалося вивезти звідти до Москви якусь секретну документацію.
— Годі ж бо, Мавко, видавати секрети, — обірвав її довготелесий молодик, якого одні називали Іваном, інші — Лірником. — Хіба мало нам було попівського спецназу?
Фірсов пригадав: прихожани жваво обговорювали незвичайний «десант», який перед другим туром виборів прибув потягом із Луганська. Пасажирки — бабусі похилого віку — подорожували в супроводі батюшок. Керували всіма молодики, стилізовані під «термінаторів». Увесь цей люд сунув до столиці з однією-єдиною метою — вдарити хресною ходою по іміджу «розкольника» Пасічника. «Спецназ» немало здивував киян, але до бійки не дійшло.
Ніхто не сумнівався, що замовником східноукраїнської акції був інший претендент на президентську посаду. Але активісти «Пори», до яких належали Грицькові пацієнти, вирішили в цьому переконатися. Іванові з друзями вдалося з’ясувати що цей «особливий підрозділ» сформували у Харкові, а оплатили в Донецьку. Один з відвідувачів медпункту, якого млоїло історичними паралелями, порівняв сьогоднішні події зі сталінською добою. Саме в ті часи, за його словами, московська церква й втратила свій моральний авторитету.
Масажист старанно розтирав задубілі м’язи тих, хто так беззастережно кидав свої життя під ноги «помаранчевих» вождів. Нічого не можна було прочитати на обличчі неговіркого чоловіка. А він працював і думав, що про ці події напишуть у підручниках з історії, і навіть він є причетним до них, ближче не буває — аж до найменших судин цих змерзлих тіл. Досі Фірсов ніколи не бачив, щоб люди так палко бажали бачити своїм президентом конкретну особу, і ім’я цієї людини було Пасічник. Вони бажали цього на рівні свого особистого щастя.
Зробивши кілька важких масажів, Григорій вийшов у фойє, а потім почвалав на Хрещатик. Тут вирувало нічне життя. Наметів більшало, тепер їх було, мабуть, із півтори сотні. Деінде палили багаття, готували їжу. Напевне, тут отаборилися матері чи дружини тих, хто вистоював години в пікетах під Кабміном і Адміністрацією Президента. Багато хто прибув із інших міст власним коштом — певно, у себе вдома вони не насмілювалися висловлювати підтримку «помаранчевим». У столиці ці прості дядьки і тітки ніяк не могли надихатися повітрям свободи.
У столичному метро останніми днями ніде яблуку ніде було впасти. Але громіздкі валізи приїжджих не дратували городян. Навпаки, вони всіляко виявляли гостинність. «Помаранчева» символіка перетворювала пасажирів на одну велику родину. Люди часто без причин посміхалися один одному. Панувало передчуття свята. Прибулих із західноукраїнських та центральних областей кияни радо зустрічали, розпитували про життя-буття, дехто пускав їх жити в свої оселі. Гості зі сходу потрапляли до столиці в інший спосіб — тісно збиті в гурт, під опікою начальства, і попервах були забезпечені харчуванням та місцями для ночівлі. Окрім переслідування політичних цілей, гості мали на меті оглянути Київ. Багатьом така нагода випадала вперше. Дивувалися красі Софії Київської, Печерської лаври. Предмет суперечок при цьому кудись випаровувався або ж ставав несуттєвим.