Читать «Не повертайся спиною до звіра» онлайн - страница 113

Знайти коменданта «помаранчевого» містечка виявилося непросто. Грицько пригальмував перед групкою кремезних парубків. Вони перепинили шлях і застукотіли у вікна.

— Хто такі? Маєте дозвіл? Далі територія під охороною.

Щойно їхніми руками було перекинуто інший автомобіль, який намагався перетнути умовну межу наметового містечка.

— Дозвіл на що? — поцікавився Фірсов, опускаючи шибку.

Його спокійна впевненість послабила войовничість охоронців. На капоті «волги» тріпотіла «помаранчева» стрічка. Автівку пропустили. Гриць з полегшенням зітхнув: саме цього вечора разом зі свіжим номером свого часопису Євген передав йому символіку Майдану — як сувенір, а виявилося, то рятівний талісман. Досі «волги» викликали настороженість у представників «нової генерації» як авто, котрі донедавна возили радянську номенклатуру — директорів і генералів.

Командира Григорій знайшов у найбільшому наметі. Той вдячно прийняв допомогу, а коли запропонували ще й послуги масажистів, покликав за собою. На першому поверсі великої помпезної будівлі просто на підлозі сиділи й лежали бійці «помаранчевого» призову, переважно студенти. Сильні морози вночі змусили їх збігатися сюди.

У центрі фойє розташувалися музиканти. Двійко з хлопців домальовували транспарант із написом «Фестиваль «Рок-Екзистенція». Чулося скандування виконавців, які в своїх куртках нагадували борців на килимі спортзалу: «Разом нас багато, нас не подолати». Перевіряючи мікрофон, заклопотаний соліст іншого гурту гукав: «Вставай, мила моя, вставай!»

— Це наш останній шанс сказати «Ні!» — «муркам», шансону, «таганкам» і «Так!» — Баху, Вівальді, Шопену, — натхненно виголошував один із студентів перед зграйкою однокурсників, чи не вихованець сусідньої консерваторії.

Неподалік перебирав струни підстаркуватий бандурист у вишиванці. Фірсов прислухався до співу, — сам у шкільні роки вчився грати на бандурі. У виконанні старого український гімн звучав, як виклик чинній владі. Високий молодик фіксував усе на цифрову камеру.

— Годі, Енею, тут не варто знімати. Головне — Майдан, пікетування Кабміну, вулична хода, — вмовляв оператора русявий вусань у джинсах з пов’язкою на рукаві, яка свідчила про тимчасову адміністративну посаду в цьому різношерстому «війську».

— То, кажете, ви медики? — нарешті обернувся він до Грицька.

У розмову встряла метка сіроока красуня з довгими лляними косами:

— Артеме, куди заносити медикаменти?

Поки розпорядники облаштовували в закутку імпровізований склад ліків, масажист дістав з кишені газету.

— Знаєте такий часопис — «Моя Україна»? Так ось, дивіться — у ньому є моє інтерв’ю, його в мене брав Євген Чубенко. Тут і фото є.

Білявка зацікавлено розглядала знімок.

— Ой, то це ви Григорій Фірсов? — вигукнула вона. — Артеме, у нас є кілька обморожених. І дехто скаржиться на радикуліт.

— Саме наш профіль, — посміхнувся Григорій.

— Чубенко — наша людина. Будьмо друзями. Василино! — гукнув дівчину командир, — відведи хлопців до медпункту, нехай оглянуть хворих.