Читать «Не повертайся спиною до звіра» онлайн - страница 110

Територіальну виборчу комісію очолював екс-працівник колишнього міськкому компартії. Повідомлення про напад на дільницю не справило на нього жодного враження. «То не моя справа, — сказав колишній заворг, — цим повинні займатися правоохоронні органи». Юрби людей до пізньої ночі стояли під дверима виборчих дільниць, щоб захистити їх від можливих нападників. Опівночі, коли бюлетені на більшості дільниць було підраховано, долю виборів вручили територіальним комісіям.

Більш сумбурного дня в своєму житті Настя не знала. На дільниці виявилося безліч порушень, на тлі яких «хрестоматійним» здавалося таке, як відсутність десятків людей у списках. По обіді під’їхав автобус з якимись студентами. Настя з’ясувала, що це вихованці технічного університету, прописані в обласному центрі, але їх доправили голосувати на чужу дільницю. Втім, якщо не рахувати таких підставних осіб, насправді виборці виявили неабияку активність. На сходах під територіальною комісією, розташованою в приміщенні міської ради, вишикувалася черга, яка налічувала близько двохсот скаржників. Ближче до вечора надійшла інформація, що група молодиків заскочила на одну з дільниць і намагалася захопити документи.

Після одинадцятої Борис відіслав Настю до готелю, а сам залишився чергувати в штабі виборчого блоку «Наша Україна». Стомлена до краю дівчина все-таки не могла заснути. Аби хоч якось розвіятися, ввімкнула телевізор. Марно шукала улюблений Сьомий канал — на територію Запорізької області його сигнал не поширювався. Години за дві Невінчана почула, як до готелю під’їхало авто шефа. Помахала йому рукою. Він постукав і ввійшов, темний, мов хмара.

— Нумо, глянь.

Борис дістав із кишені мобільний телефон. На маленькому екрані заворушилися сірі постаті, почувся якийсь ляск і чийсь стогін. Здалося, когось вдарили під дих. А перед тим людині завдали удару ззаду. Вона впала. Насті в тому ляску почулося щось моторошне — так, наче б цьому чолов’язі переламали кістки. Відео завершила табличка на стіні — «Міський штаб виборчого блоку «Наша Україна». Настя сполотніла.

— Коли це сталося?

— Три дні тому. Цей хлопчина — активіст нашого штабу. Після цього випадку залишиться інвалідом. А нападників досі шукає міліція.

Шевченко міряв кімнату кроками. Настя загорнулась у шарф. Її била нервова лихоманка.

— Скажіть відверто: те, що ми робимо, варте таких жертв?

Карі очі під дугами чорних брів повні сліз.

Бори, не повертаючись до неї, озвався ніби знехотя:

— Ти ж розумієш: подібні події не трапляються просто так. Завжди хтось підставляє себе під кулі. Це війна.

— Війна в ім’я чого? — не могла стриматись Настя. — Ви впевнені в своєму лідері? Він не зрадить нас усіх так, як зраджували інші, коли приходили до влади?

Борис наблизився до дівчини, легко обійняв, погойдуючи, мов дитину:

— Я вірю в Пасічника. Але шлях, який ми обрали, довгий і непростий. Та перестань тремтіти і ляж поспи! По обіді від’їжджаємо до Києва.

Цими днями Настя постійно стикалася з проявами надзвичайних правових колізій. Вплинути на перебіг подій вона була неспроможна — як і багатьом чесним юристам, їй залишалася роль свідка. Суди, завалені позовами учасників виборчого процесу, перебували у ступорі. Чинити так, як зазвичай — здебільшого, згідно з телефонним правом, вони вже не могли, а справляти правосуддя по справедливості ще не насмілювалися. Державна машина пробуксовувала на кожному кроці, й це було очевидним не лише для прихильників «помаранчевих». На місці старого режиму належало збудувати нову, вільну Україну — орієнтовану на Європу, і починати слід було з верховенства права.