Читать «Назустріч долі» онлайн - страница 7

Кілька разів відвідував він дівчатко і його родичів. Він багато розказував про свою вітчину, або і щось сумного. Був добрий, співчутливий і можна було скоро привикнути до нього.

Часто сидів він і годинами глядів мовчки на дівчатко і говорив в кінці: — Коли я живий і здоровий верну додому, приїду по війні сюди, візьму малу Настку до своєї мами, межи мої сестри, а коли вона доросте і буде хотіти, я одружуся з нею. Господь сам її мені призначив. Я вирятував її від смерті, а вона мене. Чи не належимо ми до себе?

Родичі сміялися.

Він ніжно відгортав її волосся з чола і пестив її. Але відколи вона, майже напівмертва, вступила наново в хату своїх родичів, змінилася. Так, примір., зникла її любов до Анісі. Вона вже не доторкалася її. Стала поважною, легко лякалася і замикалася в собі. Вона раділа, коли з'являвся її молодий спаситель, коли приносив їй деколи ласощів, що складалися з кількох кусників цукру., і уважно прислухувалася, коли він говорив. Вона неначе дозрівала в його присутності, хоч по правді була дитиною і такою оставалась.

Ніхто, здавалося, не прислухувався йому так уважно, як вона. Він розказував про свою добру, багату маму і трьох сестер, що жили у далекій, гарній вітчині, вижидали його, молилися за нього, а потім про своїх коней і за свій степ.

— Ти знаєш, Настко, що то таке степ? — спитав її одного дня і глянув з любов'ю на ню, що ставала все прихильніша до нього, і коли він висловлював якесь бажання, виконувала його послушно.

Вона потрясла головою, не кажучи ні слова, і глянула побожно і вижидаюче йому в очі.

— Він такий великий,, такий розлогий, безграничний, що ти ледве чи і зможеш собі уявити його простір. А вночі не бачиш нічого, крім неба над собою і багато, багато зір; а місяць неначе пливе на нім, або, може, лиш рухається, а подеколи стоїть і мовчки на нім. А тишина така величава в нім, якої не найдеш тут нігде, ні по селах, ні містах. А там можна співати або й ревіти з болю і ніхто тебе не вчує, лиш сам один господь.— Ох! — вирвалося нагло тужно з його уст, і він з розпукою зарив руки в волосся. Але він лиш заскреготів зубами, а з його грудей вирвалося тяжке зітхання. Се значило в нього "плакати".

— Співати? — спитало його нараз мале дівча, що все ближче присувалося і гляділо на нього, не доторкаючись його. Він підняв голову. Його очі були вогкі.

— Ох, ти, мала пташечко! В степу стає чоловік такий, як його кінь..— Ти вмієш співати? Коли так, то заспівай! — прохала мала. Він не обзивався більше. Зупинився на хвильку, обняв відтак одною рукою дитину і заспівав здержуваним голосом, начеб якась хвиля з його грудей хотіла промостити собі дорогу або начеб біль і туга проложили собі виплив, відтак раптом урвав. Сьогодні не міг співати. Іншим разом. Йому тяжко на душі.

Коротко потім захоріла тяжко мама Настки і вмерла. Вона осталася сама з батьком. Одного разу прийшов знов спаситель, але сим разом поспішно з змішаним обличчям.— Бувай здорова! — сказав стишеним голосом.— Ми мусимо звідси відходити. Наступають австрійці. Не забувай Федора Михайловича, Настко, ти до мене належиш і до моєї матері, коли остануся я живий. Я вернуся. Тут от маєш сю копійку від мене. Не згуби її. Се моя послідня.— Він подав їй руку, в якій її рука сховалася, мов маленька пташка.— Простіть, хазяїне, що я відвідував вашу хату, за що, може, прийдеться вам за мене і потерпіти,— і, звертаючись до старого, додав: — Ваш цісар хай вам се також простить. Він добрий. Але всьому тому винна ваша Настка — ай Господь, мабуть, так хтів.