Читать «Назустріч долі» онлайн - страница 6

Вона пропала.

Вона стоїть перед смертю. Відчуває се, не знає більше нічого... смерть... смерть... ох, а мама... Мамо! — кликнула — і вже більше нічого.

Нараз чує, як її хтось хватає за плечі мов залізними кліщами. Її руки, плечі мусять бути закровавлені. Вона не в силі обернутися. Нею шарпає щось сюди і туди.— Що се? Несе її щось? Чи іде вона сама? Ах тлк, вона йде. Але рівночасно її щось і несе. Нараз зупинило її щось і хтось станув перед нею. В довгім плащі, руки, як їй здавалось, мов у святих на образах, вгору...

— Стань, дитино, чого тобі тут треба? — Ох, отеє був ворог. Вона пізнала його по красці мундира.

В ній зойкнуло щось.

— Додому... але не знаю куди... Куди...

— Де твій дім? — Постать схилилася над нею... і нараз наче б вернулося життя в її тіло, вона вибухла плачем.

— То ходи!..— промовив голос ворога.— Може, бог прислав мені тебе, щоби я тебе охоронив — не чуєш? Кождої хвилі може знов отворитися пекло, а мені не можна буде віддалятися. Може, найду через тебе ласку в бога.

Вона почула його слова, але не могла говорити, дрожала на цілім тілі. А він станув близько перед нею, закрив її своїм плащем так, що лиш видно було маленькі ноги біля його високих чобіт, і сягнув за своїм оружжям.— Стій спокійно,— приказав він,— і не випихай голови. Або мене Господь через тебе врятує, або тебе через мене. Або впадемо обоє, або будемо жити обоє.— Се все сталося в одній хвилі, нагло. Відтак звалилося щось на неї мов гук, потім він стріляв, і не лиш він сам. З обох сторін падали вистріли, мов страшний град. Направо і наліво.

Два рази, здавалося їй, почула вона ще грім того пекла, якого шрапнель також покотилася між ті люди, з яких один держав її біля своїх ніг, і з нею разом наче б віддавав своє життя. Вона почула ревіт людського болю. Стогін... дикий крик, призиваючий помочі, зойки, але вона нічого не бачила. Не могла рушитися з місця, не сміла! Ледве знала, що з нею діялося, бо була півмертва з страху і оголомшення. Так через якийсь час. Потім почула, що її щось несе. Куди, як довго, сього вона не знала. Чула, що все більше і більше віддалялася з страшного місця. Згодом ставало вокруги тихіше. В кінці... начеб щось визволилося до крайності з якогось страшного напруження... і лише ще здалека волік, котився зойк і стогін людських голосів: котився... хто знає в яку даль??

. . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . .

Ворог заніс малу Настку додому. Родичі не могли перейти ріки. Австрійська варта не перепускала нікого — отже, і їх ні. Вони вернулися додому і не застали тут заблуканої дитини, котру щось дивно дало в бік ворожого війська.

Коли неприятельський жовнір передав родичам дівчатко, сказав: — Отсю дитину післав мені Господь в дорогу, щоб я взяв її в свою опіку, охоронив перед смертю і щоби вона, що, може, має в бога ще більше ласки, стала колись наново моїм ангелом-хранителем.