Читать «Назустріч долі» онлайн - страница 5

. . . . . . . . . . .

Коли мала Настка повернула, побачила, що хата замкнена і зупинилась налякана. Куди тепер? Родичі пішли до Садагури, так казали тітці, се вона знала. І тепер мусила вона тому, що запізнилась у Калини, викопуючи свою подругу, бігти за ними. Вона рішуче вийшла на знану їй дорогу і почала поспішно бігти вперед. Ішла так може три чверті години, коли врешті вийшла на пасовисько і нараз почула гук машинових крісів. Потрясена до глибини душі, почала налякано бігти, а тяжкі сльози затемнювали їй погляд. Тепер сталося те, що мама казала. Де ж родичі? — Мамо! — гукнула вона налякано,— тату! — Оглянулася на всі боки і бігла все скоріше. Але й гук машинових крісів не уставав. Вона бігла насліпо і нараз вже не знала, де вона. Бо коли вийшла раз на широке пасовисько, стратила дорогу і наче б нараз осліпла. Думала лиш про те, якби найскорше дістатися наперед. Хотіла лише втекти від гуку машинових крісів, що страшно дзвенів в її ухах, так що їй здавалося, що кине її далі додому. Що потім ще могло б дальше статися, вона не думала.

Так бігла безнастанно. Чим дальше бігла вперед, тим більше зростав її жах. А коли вийшла на дорогу, що перехрещувалася з другою, вона неначе стратила пам'ять, а очі покрилися слізьми так, що нараз не знала, куди звернутись. Хвильку стала і гляділа безрадно вперед себе. Де була, куди ішла, навіщо ішла? Ах... так... але якою дорогою ішлося до її рідного дому? Вона вже не знала. Судорожно, майже несвідомо притиснула свою ляльку з шматів до себе і оглянулася ще раз.

...Ох, той страшний гук машинових крісів! Вона скричала голосно з переляку. Десь повинно бути передмістя. Сад... Потім здалося їй нараз, що заблистів Прут, але ні, се було все лиш рівне поле, а на тому стільки війська, як трави на листу, як її родичі звичайно називали велику кількість війська або і чого іншого. Та боже милий — що се нараз? І в воздусі зашуміло, засичало і завило щось. Щось страшного сталося. Під нею задрижала земля гірше, як від грому... Ох!! що вона проти тої громової сили? Комаха, хрущик... нічо.

. . . . . . . . . . .

Вона лежала на землі без пам'яті. Як довго так лежала і що з нею діялося — не знала. Се був гарматний вистріл, один з тих, що викликують пекло, бризкають кров'ю і розкидають куснями людське м'ясо. Врешті піднялася з лицем, з якого зникла кожда капля крові, з очима, що гляділи майже блудом — зібралася і поступила кілька кроків. Що се все значило? Де її хата? — майже заскавуліла ціла її істота. Її хата, її двері, вікна? — Вона хоче додому, стогне, не в силі видобути слова з уст.— Додому! Мамо!! — скричала.— Додому!!.— відтак зупинилася і ще більше розширила очі. Що то було на тамтім боці, по тій стороні? Військо? Сила, безчисленна, і, як їй здавалося, в гурмах раз і ще раз і знову у гурмах. Вони товпляться, ті люди, щось між ними діється; вона нічого не знає. Відчуває лише, як її щось більше і більше тягне у напрямі війська. Ні, не лише у напрямі його, але таки впрост до війська, неначе б її вітер гнав; вона відрізняє вже краску їхніх мундирів. Зеленяво-земляна краска. Се не були австрійські жовніри, се були ворожі.